3.11

11

Твій синочок гарнюній, коли його вперше очами побачиш,

Радість подарує тобі, схожий він буде на богів безсмертних.

Гомерівський гімн IV «До Афродіти»; VІІІ ст. до н. е.

Довго то тюхикав, то скакав Сваргапіт: решту дня, цілу ніч, опісля ще день – аж до смерку. І віднайшов таки стійбище амазонок. Далі непомітно просуватися комонним не міг. Нічним степом довкола стійбища кружляли дозори. А вершника на рівнині видно здалека.

Спішився. Заходився, було, путати тарпана, та враз розмислив: “Чекай-но, а як натраплять на нього чатові? Здіймуть тривогу. Вислідять”.

Зітхнув.

– Дяка тобі, друже-тарпане, за вірну службу. Довіз мене, а тепер повертай до свого табуна.

Зняв вузду і несильно ляснув огира по крупу. Жеребець підбочився, недовірливо косячись на людину, далі різко скочив уперед і прожогом гайнув у ніч.

Помітивши тарпана, який нісся чвалом попри стійбище, амазонки-чатові пожвавішали. Заулюлюкали. Кілька вершниць кинулись навпе­рейми легкій здобичі.

Сваргапіт лишень того й чекав. Притискаючись до землі, хутко зазміївся до стійбища. Невдовзі густа тінь крайньої кибитки надій­но сховала молодця від сторонніх очей.

Шатро Арслани Сваргапіт віднайшов майже одразу за знайомим пиш­ним сріблясто-білим хвостом на чубку – знаком військового вождя. Оминаючи відкриті місця, впритул підповз до нього. Припав вухом до повсті. Кілька хвилин напружено вслухався.

Тиша...

Нарешті зважився. Стиснув у п’ястуці кинджал, плавно привідкрив запону й безшумно прослизнув усередину. І завмер біля входу, боячись поворухнутися.

Арслана не спала. Вона скоцюблено сиділа біля вогнища, обхопивши руками ко­ліна, і невідривно, незмигно дивилася на вогонь. Великі сльозини зрідка скочувались її немов закам’янілим обличчям. Арслана не плакала, ні. Амазонки не плачуть. То ридала душа жінки-матері в оболонці безжально-фанатичної воячки. Навпроти породіллі в закутку посопувало немовля, недбало сповите старими брудними шкірами.

– Арсланонько, – стиха покликав Сваргапіт. Не міг угамувати в сер­ці бурхливої радості, узрівши дитятко живим.

Голос його вивів Арслану з отетеріння.

– Ти?.. Тут?.. – приголомшено мовила, зорячи широко розплющеними очима на князя.

– За сином прийшов, – суплячи брови, сухо проказав Сваргапіт, а сам не міг відірвати погляду од її прекрасного зажурено-гордого обличчя.

– Я згрішила перед Амою, коли не порішила тебе в першу ж ніч. Не побоялася гніву Великої богині. І ось учора Ама відомстила.

– Арслано! – припав, дужо стріпнув її за плечі. – Чур вам, злії чари. Пробудись, Арслано! Ти ж мати. Звідкіля ж у тебе ненависть до рідної дитини?

– Мати... – мов уві сні повторила амазонка. – Він, той... твій... схожий так на тебе. Ті ж очі, носик... О, богине, чом же це не донька!

– Арсланонько, це твоє дитя. Ти не можеш його не любити, то без­глуздя. Коли в тобі ще залишилося кохання, – тікаймо звідси. Всі троє. Доберемося в Оратанію. Там понад Россю зладнаю чепурну хатинку. Житимемо там у щасті, у любові.

– Я – амазонка. Моє місце тут. Змовкни, Сваргапіте, тобі не звабити мене чарівними казками. Ні раніш, ні сьогодні. Я – донька Ами. І я пізнала могуть Ами. О, богиня не потерпить ще одної зради. Вона уб’є мене. Громом небесним чи змії укусом, а таки вб’є, відступни­цю, як убивала інших.

– Он ти яка. Холодна, зла, чужа. А я надію мав, що ти мене ко­хаєш, бодай наполовину так, як я тебе.

– Я грішниця. Бо я... люблю тебе. І... те дитя, яке виносила під серцем... Боги, о що я мелю, – поспіхом прикрила долонею рота. І гірко зари­дала.

Кинувся до неї. Пригорнув.

– Арсланонько, лада моя, не можна нам лишатися отут. Тікаймо, прошу. Молю! Бо ж рано чи пізно твої родачки дізнаються про нас.

– Ти... утікай. Мене не руш. І плід мого грішного чрева теж. Я не смію залишити плем’я. Зрадити Матерів, посестр. Тут народилася, тут я зросла. Тут і умру, ко­ли накаже Ама.

– А син? Що буде з ним? Ти про це думала?

– Син?.. В амазонки не може бути сина. Того, кого породила у гріху, поверну Амі завтра зі сходом сонця. Так вирішили Великі Матері. І так станеться.

– Ні, тому не бувати! – зблиснув очима Сваргапіт. – Поки я живий – не бувати!

Арслана погрозливо-повільно підвелася. Скривилася, давався взнаки біль внизу. Але очі заволокла скажена крига. В цю мить вона нагадала орію ошкіре­ну рись. Шукала поглядом зброю. Збагнувши, що не дотягнеться до неї, враз пружно скочила вперед у намаганні збити молодця з ніг.

Сваргапіт був готовий до всього. Замашним ударом п’ятірні він звалив нападницю на шкури. Сам упав зверху, придушуючи власною вагою, миттю забив кляпом рот, уміло сповив арканом руки і ноги. Важко дихаючи від шалу суперечливих емоцій, посадив амазонку в кутку. Не піднімав очей, а все ж не стримався.

– Вельми горда єси. Вперта, як той тарпан. Що ж, хочеш нидіти тут – сиди. А сина вбити я не дам. Ще маю силу постояти за свою кровинку. Затям, Арслано, коли б навіть з усіма твоїми родачками довелось сіктися, – не убоявся б. Не убоюсь і тебе.