3.10

10

Володіння амазонок – рівнини

з буйнотравними пасовиськами…

Помпоній Мела, «Про хорографію»,

1, 116; 44 р. до н. е.

Полудень застав Сваргапіта в розлогому вибалку. На його дні досі трималася тала вода. Отже, варто було сподіватися тарпанів. Він бачив їх тут днів зо три тому, коли, захопившись полюванням, випадково набрів на це місце. Залишалось терпляче чекати.

Князеві не в диковину ловити тарпанів. Теперішні лови, щоправда, надто відрізнялися від колишніх. Тоді мав скакуна-напівкровку, прудкого, не­мов вітер, і ватагу відчайдух порубіжників. Там, у верхів’ях Інгульця, блукали попасом дикі коні, там були загонщики й ловці. Тут мусив розраховувати лише на самого себе.

Сваргапіт зачаївся неподалік озерця. Заліг, мов звір. Багном обтерся, стираючи свій запах. Ще й при­крив себе зверху кавалками дернини. Аркани й зброю поклав поряд. І приплющив очі, зготувавшись до довгого очікування.

Чекати довелося й справді немало. Тарпани не з’явились того дня. Не бачив їх витязь і наступної днини. Живіт прилип до хребта й ображено бурчав. У серці наростав глухий відчай.

“А коли вони взагалі не з’являться?” – чорним відчаєм рвалася назовні невідступна думка.

Хотілося покинути криївку й підтюпцем податися на пошуки стійбища.

Лише зусиллям волі стримував себе від нерозважливого поривання. Всю віру в уселенську справедливість та ласку богів покладав на те, що тарпани забредуть до водопою. Молив прабатька-Ора й інших богів. Хоча найбільше, либонь, Ладу й Лада.

І, чи то боги зглянулися, чи усміхнулась доля, третього дня, пополудні, до вибалка наблизився чималий табун диких коней.

Сваргапіт розпластався, “зрісся” із землею. Напружено чекав, коли ж вони спускатимуться вниз. Похапцем укотре прокручував в уяві, як діятиме. Колись отроком доводилося спостерігати, як безстрашні порубіжники об’їжджали дорослих тарпанів. О, це була жахлива і виснажлива борня. У ній ніколи наперед не можна було визначити, хто переможе. Всіляко траплялося. Але, навіть якщо якомусь особливо удачливому харцизові вдавалося приборкати тарпана, то примирити до себе не вдавалося нікому. Дикий кінь силувано зносив присутність дужчого на спині. Та тільки-но вершник спішувався, тарпан відновлював борню і часто виривався у степ, на волю.

Не спробувати Сваргапіт не міг.

Коні неквапом підходили до води. Пряли вухами, форкали. Передні пили. Задні обходили їх, напирали. Сваргапіт зосередив увагу на норовистому молодому жеребчикові. Поспішаючи вгамувати спрагу, він близько підійшов до ловця.

– Волосе-пастуше, дай мені в руки цю побіду! – скрикнув, підстрибуючи та зашмор­гуючи аркан на шиї жеребця.

Не дав коню опам’ятатися. Різко рвонув волосяницю на себе. Придушений тарпан люто захрипів і заточився. Сваргапіт ривком вискочив на огира. І, не гаючи ні миті, накинув йому на голову шкіряний мішок.

І почалася боротьба, з якої людина могла вийти переможцем або, частіше, ледь живим калікою з потрощеними кістками.

Тарпан від несподіванки на мить остовпів: щойно він бачив сон­це, а тепер скрізь панував цілковитий морок. Повітря поступало крізь кілька дірок знизу, але очі не виділи світу білого.

Наступної миті жеребець, відчувши на спині нападника, – а ним міг виявитися вовк чи барс, – дико заіржав і стрі­мко звівся на диби. Кінь прагнув скинути із себе чіпку істоту, яка міцно вп’ялася йому в гриву і до болю стиснула ребра. Та орій си­дів чіпко, мов реп’ях.

Тарпан збісився. Він стрибав, вигинався дугою, крутився на одно­му місці, намагаючись дотягнутися зубами до нападника.

Земля і небо закружляли перед Сваргапітом у шаленому незбагненому танкові. Він відчув під собою силу, яка аж бурунилася м’язами від люті й ненависті. Мусив пересилити її. І ще тугіше здушував упертого огира “залізним обручем” п’ят і колін, як учив його батько й бувалі порубіжники. Го-го, роки виснажливого утримування каменюки між колінами далися взнаки.

А кінь хрипів, метався і в’ю­нився, немов змій.

Зненацька, вигнувшись, тарпан упав на бік і перекотився на спи­ні, сподіваючись розчавити вершника. Так би і сталося, якби Сваргапіт завбачливо не чекав на цей викрутас. Гм, хто-хто, а він наловчився об’їжджати найнепокір­ніших коней. Бачив, як бувалі порубіжники стишують норов тарпана. Досвід і вміння мав. А любов до сина удесятиряла сили.

За частки секунди перед тим, як тарпан завалився на бік, Сваргапіт зіскочив на землю. Не забув здушити зашморг до хрипоти. А коли нажаханий кінь, захлинаючись від нестачі повітря, знову зірвався на ноги, орійський витязь притьмом вихопився на нього. Послабив зашморг, міцніше накручуючи його на десницю. Шуйцею тугіше затягував на го­лові коня шворку-зав’язь бурдюка.

Герць між людиною і тарпаном продовжувався. Набравши в легені повітря, кінь, не на жарт зляканий тим, що твориться, різко здибився. Переборщив, бо заточився, не втримав рівноваги, і гулко гепнув об землю. Сваргапіт ледве встиг врятувати від переломів руки й ноги. Та туша жеребця таки добряче придушила його. В очах поплив­ли криваві кола, з грудей вирвався страхітливий крик болю.