3.9

9

О жінко, що звершилося, те неможливо вернути.

Певно, таку вже нитку випряла Мойра…

Каллімах, Гімн V «До омовіння Паллади»;

260-ті рр. до н. е.

Поліття збігло, немов один день. За ним зима. У степ на баскому коні завітала весна. Арслана більше не відлучалася в походи. Помітно розповніла, вона відсиджувалась у стійбищі, переклавши більшість ратних обов’язків на Зеу й Кітану. Коли ж знаходила причину вислизнути зі стійбища, тюхикала конячкою на південь, туди, де самотньо вивищувалося посеред степу біле шатро. О, не одну довгу зимову ніч вони провели в шатрі кохання. Дедалі сумовитішою Арслана почувалась, коли доводилося по­вертатися після тих казкових ночей у стійбище. А повертатися мусила, хоч подумки ані на мить не залишала шатро коханого, яке подарувало їй стільки щастя.

Весною, коли доли вкрилися свіжою соковитою зеленню, Арслана відчула: час стати матір’ю наблизився. Трьох білих жеребців принесла в жертву Амі. Серце рвалося з грудей від радості і трепетного щас­тя. І не могла не поділитися тією радістю з коханим. Уже поночі ве­ліла засідлати сумирну стару кобилу і повіялася зі стійбища. Прибула до шатра на світанку, бо не сміла поспішати.

Сваргапіт, здивований і зраділий, хутко заметушився біля коханої. Допоміг їй спішитися. Завів усередину. Амазонка втомлено опустилася на м’яке ложе. Усміхнулась ніжно, коли орій присів поряд і взяв у руки її долоню. Трепетно дмухав і зігрівав її вихололі пальчики. Тепер їх єднала не лише фізична й духовна близькість. Тепер їх воєдино скріплювало спільне дитя, благословенний плід справжнього кохання, який но­сила під серцем.

– Арслано, ти таки знову тут? Я ж просив, не скачи. Тобі не можна, лада.

Серцем Сваргапіт волів, щоб кохана залишалася з ним і вдень, і вночі. Та розум стверджував: породілля мусить перебувати в стійбищі, де їй допоможуть у потрібний час і порадою, і ділом. Та й духи племені не підпустять потойбічне зло до немовляти.

– Сваргапіте, ладо мій, коли б ти знав, з якою вістю я до те­бе мчала, то не кидав би ці слова мені на докір.

– Що?.. – стерп Сваргапіт.

– Так, – випередила його запитання амазонка. – Вже чую, як просить­ся моє дитя у світ. Ще кілька днів, усього кілька днів.

– Пресвітлі боги!.. – молодець цілував їй руки, не тямлячись від щастя.

– Йди-но сюди, – прошепотіла. – Схилися. Ось послухай.

– Що то? – німів.

– То серденько дитяти б’ється. Та й саме воно уже ворушиться, на білий світ проситься. Тобі це не дано пізнати. Тут моє ди­тятко.

– І моє, – Сваргапіт зручніше вмостився поряд із коханою. – А знаєш, я мо­лив богів, ласкавих Лада й Ладу, й інших, щоб подарували мені сина. Богатиря.

– Си-на?!! – кригою заблищали очі амазонки, і вона враз із ніжної любки перетворилася на розлючену вовчицю. – То ти хочеш сина, хочеш ганьби мені, глумишся, підлий муже?! Ото така твоя любов?!

– Арслано! Пробі, я не хотів тебе гнівити. Заспокойся. Чи син, чи донька, як дадуть боги. Любов моя від того не змаліє.

Обняти спробував кохану. Але де там! Арслана відскочила від ньо­го, немов від ворога. Дихала натужно, хрипко. Очі вогнем палали. Тим самим вогнем, що зблискував у її зіницях, коли кинджал занесла над сплячим.

Здригнувся Сваргапіт. Стерп.

“Чур на тебе, Чорнобоже, відступися від моєї лади! Чур!” – хут­ко проказав подумки.

Тим часом, Арслана в гніві зірвала оберегу Лади з шиї.

– То ти хтів сина?! Чарами мене труїв! Своїх злих богів талісман мені вчепив. А Матері ж попереджали, що мужі віддавна тільки зла бажають амазонкам. Я ж, дурнувата, не повірила їм. Бо, думала, ти ін­ший. А ти увесь цей час... Так ні ж, ти не діждешся сина, Сваргапіте! Ама-заступниця дарує мені доньку. Про це молила її щосвіт сон­ця. І вона подарує... Коли ж твої злі боги наврочать мені сина, я власноручно уб’ю його на вівтарі Ами. Так велить покон. І цього разу я не відступлюся від покону! Тебе не вбила, не змогла, а сина, коли посміє виплодитися на світ, – уб’ю! Праматір’ю Амою присягаюся у цьому!

– Що ти таке верзеш, безумна! – гнівно відштовхнув від себе знавіснілу жінку.

– Геть, ниций муже, з дороги амазонки! – грізно скрикнула Арслана, ви­хоплюючи меч.

Сваргапіт мимоволі подався з проходу.

Арслана люто рвонула запону вбік і, мовби й не була непразною, притьмом вискочила на коняку.

– Знай, ниций муже, всеблага Ама подарує мені доньку-войовницю! Покірно сиди тут і чекай! За кілька днів я привезу її тобі, щоб показати!

І, всміхнувшись наостанок із фанатично-крижаною зарозумілістю, розгнівана амазонка знавісніло оперіщила кобилу. Покинула біле шатро так само несподівано, як і з’явилась.

Сваргапіт довго-довго дивився їй услід, намагаючись дати лад думкам, які вихором кружляли в голові. Нервово жував вуса. Серце стискалося, а голова тужавіла. Якийсь незнайомий глухий клекіт рвався із судомно здушеної горлянки.

Перегодя сплюнув й уперто тріпнув чуприною.