3.8

8

І народ амазонок, залюблених в битви,

(…) бойовий аркан вели, крутили щитами,

(…) аж до Сард відлунювало, як тупотіли,

Закаблуками б’ючи об землю. І горити

Те відлуння подвоювали…

Каллімах, Гімн «До Артеміди»; 260-258 рр. до н. е.

У край амазонок завітала осінь. А це гаряча пора не лише для орача, а й для кочівника. Доньки Ами готувалися до тривалої зими. Степом мігрували незліченні стада сайгаків, куланів і тарпанів. Мало не щодень зі стійбища назустріч їм вирушали ловецькі загони. М’яса потрібно було заготовити дуже багато, стільки, щоби можна було пе­режити найлютішу на пам’яті Великих Матерів зиму. Попри м’ясо, амазонки старанно вирізували сухожилля, стегнові кістки й інше, примічене рукомесленицями й удатне до обробітку. Нові вичинені шкіри складали на дві купи. Із ліпших войовниці взимку мали шили собі обнови: зимові, підбиті хутром каптани, ногавиці. Решта шкур, непоказних, використовували на латки до кибиток, дійниці, сідла, щити...

Відкочувавши до Кубхи, амазонки довго рибалили. Потребували-бо і в’яленої, і насухо перетертої з сіллю риби не менше, аніж м’яса. А де риба – там і клей, і кістяні шпичаки для легких очеретяних стріл, припасених для полювання на дрібоньку водоплавну й польову дичину.

Господарських клопотів вистачало всім. Арслані – й поготів. Яко військовий вождь, юна амазонка переймалася іншим. Щоби плем’я змогло перезимувати без хвороб і голодування та зустріти весну не поріділим і охлялим, треба було надбати хоч трохи збіжжя. А де його візьмеш у степу?

З правіку безстрашні войовниці, амазонки збиралися в черговий на­біг на заможні сусідні землеробські племена сіндів. Там звикли добу­вати не лише збіжжя, а й череди худоби, блискучі прикраси, слухняних рабинь, юнаків для продовження роду та різно­манітний ремісничий крам.

Арслана цілими днями пропадала у війську. За клопотами думки про Сваргапіта десь відсувалися. Привідця племені напружено чекала повернення вивідниць, посланих на обводи сусідніх земель. Від точності, своєчасності та достовірності їхніх повідомлень залежав результат набігу. Коли ж вони повернулися на змилених конях у стійбище, Арслана аж отетеріла з несподіванки.

– Так хутко?..

– Отаманко, ми розізнали все достеменно. Можна рушати хоч завтра.

“Завтра”, – подумки повторила. А серце нараз заквилило: “Йой, як же Сваргапіт там? Невже не побачу його, доки не повернуся? А якщо не повернуся?”.

Втомлено провела долонею по обличчі, женучи геть невеселі думки.

– Що вдалось вивідати, Зео? – запитала, суворішаючи ликом.

– Сінди вже зібрали зо дві третини збіжжя в житниці. Сього часу роди дозбирують решту, мужі розпорошилися краєм, у внутрішніх ук­ріплених стійбищах залишилося зовсім небагато ратників. Лише в порубіжних твердях не поменшало воїв.

– Це кепсько.

– Це нам не завада. Коли наскочимо раптово, жодна твердь не змо­же стримати доньок Ами. То що накажеш чинити, отаманко: точи­ти акінаки й підтягувати попруги на сідлах, чи зачекати, поки сінди зберуть решту збіжжя?

Арслана роздумувала всього мить.

– Сінди не бачили вас?

– Ні, у цьому я певна.

– Якщо баритимемося, вони зберуть решту збіжжя та підготуються до зустрічі, заховавши чималу рать десь на порубіжжі. Ні, доста з нас тогорічного побойовища. Мислю, маємо вирушати, не гаючись. Поки сін­ди не чекають нас. Хоч і зарання – та ми своє візьмемо.

– А таки візьмемо! – зраділо підхопили амазонки.

– Зеа, виступаємо завтра на світанку. Неси вість у стійбище. Я йду оповістити Великих Матерів. А потім... чекай мене з раттю до схід сонця на капищі Ами.

Зеа нічим не виказала здивування. Так, її подруга останнім часом поводилася дивно, нерідко на день або й на два зникала зі стійбища. Простосерда войовниця, однак, пов’язувала ці дивацтва з вагітністю подруги, вважаючи, що та прагне побути наодинці із собою, богинею Амою та майбутнім дитям. Де було їй пі­дозрювати військового вождя у порушенні найсвятішого покону племені.

Арслана ж, отримавши благословення Великих Матерів на набіг, поспіхом осідлала двох найпрудкіших огирів і чвалом погнала їх у вечірню сутінь. На заході, там, де степ поступався сіндським нетрям, багряно кривавилася заграва. Це було добре знамення. Й Арслана почувалася щасливою.

***

Не звик Сваргапіт до самотності. Сидьма нидів біля вогнища, дивив­ся на танок полум’яних язиків, роздумував... Від думок починала боліти голова. Тоді зривався і простував у степ. Як і всі, мусив готуватися до зими. Та чи багато міг сам-один посеред голого степу?

– Ех, огира б мені, – не раз заклопотано рік до самого себе. Й аж злість брала на Арслану. Скільки ж бо разів вмовляв її, і вимагав: “Дала зброю, чому ж коня не хочеш дати? Як у степу лов­цеві без коня?”.

Де там, Арслану не вмовиш. “Не дам огира, – затято стояла на своєму. – Справний ловець і без коня себе прогодує”.