На вістрі скіфського меча. Кн. 2. Стезя в Оратанію

3.7

7

 

…Скіфи називають амазонок ойорпата,

що еллінською перекладаємо як

«мужевбивці»…

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

 

Арслані наснився страшний сон. Уві сні до неї прийшла богиня Ама. Опалювала душу вогняним поглядом несамовито вирячених очей. Шипіла голосом волхвині. Прагла жертви. Коли ж побачила, що Арслана опирається покону, пере­творилася на змію. Обвилася довкруж їх тіл. Роззявила пащеку, аби поглинути обох – її і Сваргапіта.

Арслана скрикнула, рвонулась і... прокинулась. Уривчасте дихання виривалося з її грудей. Чоло зросив холодний піт. Те видиво було таким реальним для містико-догматичного світо­сприйняття амазонки, що їй здалося, ніби та велетенська змія не зникла, а заховалася десь у закутках шатра і вичікує.

– О, всемогутня Амо, – благоговійно прошепотіла войовниця, стри­муючи дрижаки. – Я згрішила. Але не зрадила тобі, о Амо, от по­бачиш.

Скільки зла й ненависті у світі від тих, хто сіє в людськім серці фанатизм... І скільки мудрості прозорливої в тих, хто вразумляє: всі ми браття і посестри – сини і доні Божі.

Похапцем, немов боячись того, що чинить, Арслана випустила Сваргапіта з обіймів, рвучко підвелася й запустила п’ятірню в одежі, скинуті на купу біля вогнища. Пальці, які ще кілька годин то­му так ніжно пестили любого, звично зімкнулися на холодному ру­ків’ї. Гостро відточене лезо кинджала хижо зблиснуло.

Вагання не було.

Поволі, з трепетом, наблизила кинджал до себе. Якусь мить бе­зумно зорила на нього. Відтак рішуче провела між персами. На кін­чик легкого порізу накотилась краплина крові. Зняла пальцем ту кров. Розтерла по кинджалі.

– Се тобі моя кров. Прийми її, Амо, перш ніж пити кров свого обранця.

Прошепотівши це, Арслана наблизилася до Сваргапіта. Витязь спокійно спав, розкинувшись на ложниці, немов могутній лев.

Пригас фанатичний огонь у очах. Довго-довго вдивлялася в його обличчя. Хотіла запам’ятати на віки, на все життя. Далі повільно занесла над головою руку із кин­джалом.

Аж тут зрадлива сльоза впала на щоку молодця.

Постійна боротьба за життя навчила Сваргапіта прокидатися різко й повністю. Вії його затремтіли. І князь розплющив очі, прокинувшись. В одну коротку мить зафіксував її напружене, мов тятива, принадне тіло, обличчя, бліде, мов смерть, і холодний полиск самої смерті в занесеній десниці. Миті тієї Сваргапіт ураз збагнув, що врятуватися не встигне, коли й зробить спробу. Найменший порух спровокує негайний удар. І забуття довічне.

Згадав за мить усе: від першого цілунку й аж до нині. Згадав слова, зронені коханою в розмові: “У жертву Амі – всіх”. А отже і його. Що ж, за цю прекрасну, хоч таку коротку казку витязь готовий був платити ціну найбільшу.

І Сваргапіт не сахнувся злякано. Навіть не зблід.

– Арслано, – прошепотів зі зболеною ніжністю у тоні. – Дозволь лиш поцілую тебе востаннє. А тоді убий.

Судома пробігла обличчям амазонки.

– Ні-і… – простогнала. – Не можу... Не маю сили тебе вбити. Ти дорожчий мені понад усе, що знала у житті. Ліпше умру сама. О, Амо, прийми цю жертву!

Кинджал байдуже зблиснув над персом амазонки...

Сваргапіт випередив непоправний удар. Він блискавично рвонувся до коханої. І перехопив її руку на півударі.

Амазонка не піддалася. Люто ошпарила поглядом. Грудьми кинулась на зброю. Кілька секунд обоє боролися, напружуючи усю міць м’язів. Зрештою, пальці Сваргапіта з такою силою стиснули зап’ястя Арслани, що вона скрикнула і випустила зброю.

– Знавісніла! – дужо тріпнув нею, блискаючи грізнооччям. – Чи тобі пороблено? Чур на тя, Маро, згинь, пусти мою кохану!

Ляснув амазонку по лиці раз, вдруге.

Й Арслана зм’якла. Зі звіра перетворилася знову на жінку. І роз­ридалася, впавши йому на груди.

– Ну що ти, ладо. Чур з тобою. Він захистить, відгонить злу наваду. Все минулося. Не плач, горличко, не край мойого серця, чуєш?

Сваргапіт заспокоював кохану, як міг. Голубив ніжно, пестив, при­гортав. Поцілунками сушив сльози. Лагідними словами бадьо­рив, повертав до життя.

– Чом не дав мені порішити себе? Нащо вступився? – згорьовано допитувалася крізь схлипи.

– Та чи ти, дівчино, геть здуріла? – аж сторопів від подиву. – Чи, може, я образив тебе чимось, коли схопилась за кинджал, протерши зі сну очі?

– Що знаєш ти, чужинцю, про горде плем’я амазонок? Про правічні покони наші? Смерть заслуговує та з амазонок, яка порушить їх.

– Тю. Дурні покони. А ти ще дурніша, що дотримуєшся тих бабських за­бобонів і намов.

– О, не кажи так, Сваргапіте, прошу. Не смій, бо я страшна у гніві.

– Та вже бачив... А все одно – дурна. За віщо позбавити життя мене хотіла? Ех, невже тота богиня тобі дорожча, аніж я? Гірко це чути. Я б за тебе бився із самим Перуном – найгрізнішим з богів.

– Ні, я не хотіла тебе вбивати. І, певно, не зуміла б. Власною кров’ю ладна змити своє відступництво.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше