3.6

6

Взяв він долоньку Афродіти усмішколюбої.

Вона ж зір потупила, обернулася й тихо ступила

До ложа пишнозастеленого (…) Удвох

умостилися вони на препишновлаштованім ложі.

І найперше знімав він із неї всі прикраси блискучі:

Пряжки, застібки, виті браслети наручні, намиста.

Далі пояс її розпустив, і світлосяючі вбрання

Зняв із тіла богині… І в любові з’єднався із нею…

Гомерівський гімн IV «До Афродіти»; VІІІ ст. до н. е.

Арслана не з’являлася ось уже восьмий день. Сваргапіт виходив у степ і надовго завмирав, з тугою вдивля­ючись удалечінь. Чекав її. Не мислив буття без неї. Князь, який перше визнавав привільне пастуше скитання у зароському порубіжжі милішим за жіночу спідницю, не впізнавав себе. Днесь лише за те, щоби обійняти кохану, віддав би решту волі. Та хіба лише волі...

Трепетно чекав її вдень. А вночі вона приходила до нього в снах. Іще прекрасніша, чарівніша, жаданіша. О, тими снами він жив ті дні. Гнав з душі відчай. Плекав надію. І виглядав ладу.

День повз за днем. Арслана, однак, не поверталася. Глухий відчай уже почав було бродити в голові молодця, коли раптом, дев’ятого дня, у сяйві призахідного сонця помітив темну цятку. Вона хутко наближалася. Не придивлявся, серцем розпізнав, що це Арсла­на. І дяку склав ласкавим Ладові і Ладі.

Арслана наближалася повільно, подумки переживаючи хвилину зус­трічі з коханим. Не зі смердючим, брутальним та пожадливо-хтивим кудлою, як те з презирством оповідали бувалі матері. А з лагіднооким, ніжним і пестливим юнаком зі щирим серцем! Долоня на руків’ї акінка аж спітніла. О, коли б відав хто, скільки вона передумала за ці дні, скільки вимучилась, потайки виплакалась! Аж змарніла. У молитвах сумлінно вистужувала серце своє. Коли ж узріла, якою любов’ю й щастям проміняться очі любого, якою ніжністю іскряться в усмішці його вуста, то враз забула про все на світі.

– Арслано, лада моя, ти, певно, стомилася?

Сваргапіт не дав коханій спішитись. Підхопив її на руки і закруж­ляв, осипаючи палкими поцілунками.

Досі Арслана вважала себе справжньою амазонкою: мужененависною, жорстокою до ворогів. Сваргапіт зумів нагадати, що вона передусім – жінка. А яка жінка не мріє кохати, ростити дітей, радіти життю ра­зом з Ним, одним-єдиним, обраним на все життя.

В єдності двох протилежних начал – гармонія світу. Цього не знав ще, не міг осягнути їх розум. Та це відчували їхні серця. А ті, хто йдуть на поклик серця, – істинно щасливі.

– Ти мене справді так кохаєш? – питала, цілковито піддаючись його жагучим ласкам і цілункам.

– Люблю тебе! Люблю! Не милий білий світ мені без тебе! Коли те­бе немає – жить не хочеться. От віриш? – гаряче шепотів Сваргапіт на вухо амазонці.

– Вірю, – зітхала, розчиняючись у вогні пристрасті.

Тонув у неозорій таїні її очей. Вуст відірвати не міг від її вуст – прохолодних, спілих, як вишні, і солодших за меди. Цілував ті вуста ще і ще, цілунками вкривав волосся, очі, ямочки на щіч­ках. П’янів од надміру чуттів. І стримати не міг шалений перестук серця. Тіло красуні вабно звало до себе. Шаліли руки, губи. Ласки смі­ливішали.

Замиловано пестив її перса. Праве – маленьке, ствердле, мов у отроковиці. Торкався язиком його соска, тавром опаленого. То данина амазонки за право називатись найвлучнішою із кінних лучників – во­лодарів степів. Пестив, будив цілунком, і сосок твердішав.

Ревниве ліве персо все його дражнило. М’яке і повновиде, мов казковий плід, воно здіймалося до самих вуст. І опадало різко. Дихання амазонки ставало щораз поривчастішим. Із вуст лади рвався млосний стогін. І шепіт, що будив його до дії.

То була мить? Чи вічність? Сваргапіт не знав. Сердечна спрага звала його далі. Там відкривався новий диво-світ, незнаний світ, чарівний світ, жаданий. І, задихаючись, він з головою поринав у таїну. Втонути праг у вирі насолоди. І потопав...

Ні, плив, пірнаючи щораз глибше й безстрашніше в безодню пристрасті. У сплетінні вуст, рук, тіл пливли обоє. Не розрізнялися на “Я” і “Ти”. Були єдиним.

Чи бачив хто купаву? Ті, хто бачив, таке оповідали: на єдинім стеб­лі палахкотять, цвітучи, дві диво-квітки, схожі на людські серця. Чи так воно, чи ні, ніхто не знає. Та лиш на оберезі, яку закохана коханому дарує, саме такою ту квітку вишивають в Оратанії.

Шторм у морі пристрасті згасав. Знеможені, щасливі невимовно, повертались у світ реальний. І лежали тихо, обнявшись ніжно. І вслу­хались у симфонію зоряної ночі.

А тепла літня ніч іще не спала. Ніяк не вгомонявся вітерець. Хвалько посвистував, то припадав, то ввись зривався, заграваючи із тонкостеблими травинками. Шелестіла в захопленні від танку вітру ко­вила. Голівками хитала і зітхала. Мабуть, сама літать хотіла. У парі з леготом, що її так ніжно пестив.

Тріщали цвіркуни, немов несамовиті. Переспівати хотіли самих се­бе. Співали дужо поночі, бо жайворонки спали. То були, мабуть, їхні чільні суперники. Й зраділі тріскуни-музики били в бубни, скликаючи усіх до танцю. Будячи Арслану. Зірок відсвіти в її очах спалахували. Від наймилішої для степового серця музики ті очі розгорялись. А серце тьох­кало, кров бухала у скронях. Й амазонка, не відаюча сорому, чи страху перед мужем, велично зводилась. Ласкала поглядом обранця. Безсоромно милувалась його красою, тілом дужим і довершеним, немов у бога. Мужів вбивала, так, і мертвих потаємно роздягали з подругами, спокушені незнаним. Та хіба мог­ла зрівняти їхні холодні, залиті сукровицею, потворно гидкі тіла із чимось гарним? О, тоді їй здавалося, що не існує нічого, прек­раснішого за жіноче тіло. У хвилини збудження. Коли воно розпуска­ється, мов квітка, під пестощами старших і вмілих у любощах войовниць. Вони відкрили їй таїни, які ховало в собі тіло жінки.