3.5

5

Щодо шлюбу в них є такий покон:

жодна дівчина не одружується,

допоки не вб’є мужа з числа ворогів.

Скіфська бувальщина про амазонок. Цит. за:

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Седмиця пролетіла, наче один день. Арслана майже не з’являлася в стійбищі. Дні й ночі проводила із Сваргапітом. Леліяна його кохан­ням, розцвітала, змінювалася не лише ззовні, а й душею. З неї зни­кала та холодна гордовитість, відчуття зверхності над орієм, підсвідома, закорінена зневага і зненависть до чоловіків.

У голові амазонки панувало сум’яття. Прищеплюване їй із дитинства йшло врозріз із тим, що бачила, чула, відчувала. Старі стереотипи безповоротно ламалися, нові приймати противилась інтуї­тивно. З молитвою зверталася до Ами. І уявляючи суворий лик богині, хапалася за зброю. Коли ж бачила Сваргапіта, читала такі щирі захоплення й закоханість в його очах, руки безвольно опускалися, войовнича душа ураз втихомирювалася.

Не раз, бувало, гнала в степ кобилу. Кусала губи жалісно – в очах іскрилась крига. Загнавши конячину, спинялася. Обличчя підставляла сонцю, тіло – вітру.

“Ось моя втіха”, – рекла собі затято.

Довго так сидьма сиділа. Дивилась удалечінь, ні, вдивлялася собі у душу. Відтак вискакувала на коня і... завертала його до білого шатра.

“Ще хоч на день, на мить його побачу. І – повернуся”, – обіцяла собі. І йшла на поклик серця.

Одначе і закоханим потрібно щось їсти. Одною печенею ситим не проживеш. А сир-іппака, в’ялена риба, дещиця проса й їстівне коріння давно закінчилися. Тож Сваргапіт не став перечити, коли одного пого­жого ранку Арслана заходилася сідлати коника в дорогу.

Кобила о тій хвилі зненацька злякано заіржала й забилася в руках амазонки. Віддалік у ковилі майнув чималий сіроманець. Арслана не дала йому зникнути. Блискавично вихопила лук з горита, зігнула об коліно кибіть, напнула тятиву й, майже не цілячись, пустила стрілу вслід вовкові. Хрипке виття, яке за мить перетворилось на харчання, засвідчило, що стріла поцілила сіроманця.

– Матимеш м’ясо на вечір, – мовила амазонка, не без гордощів глипнувши на Сваргапіта. Лукаво примружилась. – Не лячно самому залишатися в степу без зброї?

– Коли з тобою я, ніщо мене не лякає, – білозубо усміхнувся Сваргапіт. – А залишиш одного, що ж, я не бог, щоб блискавицями в нападника метати.

– Чужинця тут не зустрінеш. Амазонка, коли трапиться, до чужого білого шатра наблизитися не посміє. А з вовком, коли воїн, спра­вишся й оцим.

Арслана зчепила з пояса й подала Сваргапітові довгий ловецький кинджал.

– Хай Ама хоронить тебе від напасті.

Зітерла смуток поцілунком щирим. І шпарко помчала вдалечінь.

У степу не поспішала. Тому в стійбище прибула аж під вечір. Усе тут тирлувало розміреним буденним життям. Між кибитками снували в своїх справах войовниці. Віддалік на видному місці сиділи кілька десятків осліплених рабинь, невтомно збиваючи кумис. Перед ки­битками булькотіли великі мідні казани із розмаїтим варевом. У ку­ті вищала, збившись у купу із псами, брудна дітлашня. Час від часу повз стійбище скакали дівчатка-підлітки. На них лежав основ­ний тягар догляду за незчисленними табунами коней. Інші отроковиці й молоді войовниці, котрі ще не встигли стати матерями, покірно прислуговували старшим і достойнішим. Матріархальний клан тримався міцно завдяки сліпій покорі та жорсткій дисципліні.

Стримано вітаючись із зустрічними, Арслана повагом під’їхала до своєї кибитки. За поконом, не будучи матір’ю, вона не мала права на власне житло. Однолітки-войовниці досі жили купно, по десятку. Цей привілей Арслана здобула завдяки своїй безстрашній вдачі й ратній вправності. Такі якості цінувалися в племені найбіль­ше. Завдяки їм Арслана, здобувши перемогу на останніх ритуальних змаганнях, зу­міла стати військовим вождем, цебто найпочеснішою, а в часі вій­ни – одною з чільних постатей у племені. Тож, на відміну від ровесниць, домоглася у Великих Матерів осібної кибитки і поконом встановленого звільнення від інших повсякденних повинностей.

“Уділ військового вождя – війна. І вишкіл воячок”, – рекла сміливо дзвінким дівочим голосом. І Великі Матері, перезирнувшися, посту­пилися.

Не всі в племені схвально сприйняли це нововведення. Чима­ло зрілих, уславлених у десятках походів войовниць підняли голоси проти. Особливо лютилася сорокадворічна Кітана. Кряжиста, одноока, вся у шрамах, вона водила амазонок у битви аж цілих тринадцять років. Беззмінно. Старша дружина звикла ходити під її твердою рукою. На чергових змаганнях у День великого жертвоприношення вони й не думали всерйоз мірятися з нею силою та доблестю. Юна Арслана наважилася. І, на подив племені, перемогла. Кітана затаїла злість у серці й відійшла, згораючи від ганьби, у тінь. Суперницю зненави­діла. Хоч і не побачила за своєю поразкою всевладної руки Великих Матерів. Бо відколи владно запанувала, яко вождь, гнівила їх. А в останні роки сміла відкрито попирати старі покони, часто чинила на власний розсуд, не питаючи доз­волу, дедалі менше визнавала над собою верховну владу старійшин. Сама мріяла стати повновладною владаркою у племені. До слави повести його. Через це й передчасно ви­бився із сил скакун на перегонах; і стріли, подані Матерями, мов закляті, минули ціль; і меч у герці несподівано переламався біля самого руків’я. “То помста Ами за гріховну гординю”, – сухо прорекла старезна волхвиня. І почепила меч Ами на пояс сяючій від щастя Арслані.