3.4

4

…Вони (амазонки) пройшли на схід

на відстань трьох днів шляху від Танаїса

і трьох днів від озера Меотиди в напрямку

півніного вітру. І коли прибули в ту

місцевість, яку дотепер замешкують,

то заселили її.

Скіфська бувальщина про амазонок. Цит. за:

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

У небі срібним дзвіночком виспівував жайворонок. Голос його, ніжний і чистий, плив піднебессям, будячи все живе до ранкової молитви.

Сваргапіт обережно підвівся на лікті. І задивився, милуючись. Не на небесну синь – на неї, на Арслану. Голова дівчини покоїлась на шуйці витязя. Вона спала, довірливо пригорнувшись до його боку. Й усміхалася вві сні. Розплетене волосся непокірними хвилями розтікалося в густі трави. Приємно лоскотало руку, обличчя, вуста. І пахло степовими квітами. Немов належало не їй, а мавці польовій, зеленоокій.

Тихе зітхання, сповнене солодкої знемоги, вирвалося із грудей Сваргапіта. О, як він цілував оце волосся. Й повірити не міг, що це не сон. Боявся й досі: нужбо диво-діва зникне? А він – прокинеться?..

Та ні. Арслана лежала поряд. Така близька, доступна, і далека водночас. На ледь підпухлих, напіввідкритих устах дрімала щаслива усмішка. Обличчя промінилось розніженим умиротворенням. Уві сні дівчина усміхалася. І усміхалось сонечко, ласкаючи промінням її прекрасне розквітле тіло. Вона була амазонкою – юнкою, котра мала вогонь у крові. Як можна було не закохатися у таку доньку Степу?

Сваргапіт напівлежав, боячись поворухнутися. О, він пильнував би її сон до смерку. Та амазонка враз солодко потягнулася й розплющила очі. Якусь мить зорила на нього: лагідно й замріяно, напрочуд ніжно. Не стримався. Припав до її вуст. Мов трудівниця-бджілка, збирав із них солодкий нектар кохання. Й п’янів, і шаленів від пристрасті. Вона ж танула від його сміливих пестощів, мов віск. І солодко зітхала, відчуваючи, немов кудись пливе на хвилях насолоди.

...Закличне кінське іржання подіяло на амазонку, мов холодна купіль. Тіло войовниці напружилося. Вона м’яко, але наполегливо вивіль­нилася з обіймів коханого. Глянула в очі, немов просила вибачення.

Сваргапіт не перечив. Знав-бо, як дорожить кочівник своєю конячкою. Для неї – то не просто товаришка. То – невід’ємна частка її буття. Як орій не уявляє життя без рала, колосистої ниви, за­пашного хліба на столі, так кочівник – без степу та вірного скакуна.

Молодець неквапливо побрів до шатра. З прихованою гордістю спостерігав, як Арслана шпарко розпутала кобилу, напоїла, вгостила двома зернятками солі, розчесала гриву. Коли ж заходилася припасовувати сідло, стривожився.

– Арслано, куди ж ти?

Не вирвала руки з його долоні. Вимушено осміхнулась.

– Мушу бути в стійбищі. Посеред воїв. Доглянути за табунами. Випитати у вивідниць, а чи спокійно на обводах володінь доньок Ами. Привезти їжу, зрештою.

– А я? Невже мене залишиш? На цілий день? Для мене він, мов вічність.

– Я.., – завагалася. – А Великі Матері? Гнівити їх не смію, бо...

– Бо що? Чи ти не верховодиш, бува, в своєму племені? То хто ж тобі в указ?.. Залишся... А скажеш, що загаялась на ловах.

Не стільки слова, скільки трепетний поцілунок подіяв на амазонку. А цілував її, доки не зм’якла й не відповіла пристрасно, як лиш одна уміла.

Хвилини щастя мчать, мов дикі коні. Не стримаєш їх. Ані не по­вернеш. Та й доля їх дарує надто рідко. І неоднаково. Душею щедрим – щедро. А скупосердим, злим – одні лиш крихти.

Сваргапіт і Арслана не озиралися на час. Не заглядали в майбуття. Не повертались до минулого. Ловили мить сьогодення й упивались щастям цієї миті.

А по обіді степом прокотилася грозовиця. У шатрі ж було сухо й затишно. Потріскував вогонь. За повстю шелестіли трави. На обличчя лягали тіні. На душі – мрійна задума.

Бесідували. Арслана більше слухала, клубочком звившись на грудях молодця. А Сваргапіт усе оповідав: про себе, рідну Оратанію; про скіфів, Бартатуа і похід далекий; про січі люті, штурми міст, навали; про різні племена, народи чужоземні і краї; про все-усе, що бачив, чув та пережив. Арслана слухала, мов заворожена. І йняла, і не йняла йому віри.

– Яке ж бо дивне все, що чую я від тебе. Повірити боюся. А не вірити не можу. Скажи,.. скажи, невже в цілому світі мужі керують племенами?.. Звідки ж у них діти?

– Як звідки? Мають жон і купу чад-нащадків.

– А жони – це колишні амазонки?

– Ні. Справіку живуть всі люди вкупі. У вас хіба не так?

– У нас – не так. Ми – доньки Ами. Споконвіків – вільні. Адже дотримуємось заповітів давніх. А Великі Матері – старійшини – пильнують, що­би ніхто не смів порушувати покони пращурів... Колись, я чула, жи­ли з нами і мужі. Кумис збивали, шкіри м’яли, рукомеслили. А згодом, як з’явились інші племена у цих степах, вони повстали. Свого божка Осега задумали вознести вище пресвятої Ами – першоматері всього живого. Зі зброєю мужі пішли ламати покони давнії. Сліпила їх гординя. Владарювать хотіли. А не вміли. Праматері перемогли їх і прогнали. Ген, аж на північ, на сухе безтрав’я. Там, назвавшись саороматами, цебто мужами-меченосцями, тепер кочують.