3.3

3

Лиш після того, як діва-мисливиця

Ловами серце натішить, гарно вигнутий

Лук свій вона врешті-решт зачохляє…

Гомерівський гімн XXVII «До Артеміди»;

VIIІ ст. до н. е.

Високо над головою в круглому отворі шатра синню зблиснуло без­хмарне небо.

– Арслана, – було першим словом, яке прошепотів Сваргапіт, проки­нувшись.

– Арслано? – здивовано покликав орій, роззираючись.

Амазонки в шатрі не було. Молодець наспіх вдягнувся й вискочив назовні. Яскраве сонячне проміння вдарило йому прямо у вічі й на мить засліпило.

– О, Хорсе, що це зі мною, світлий боже? – питав, чудуючись собі, а поглядом шукав її.

Та довкола шатра стелилося лише безмежне сизе море ковили. І так скрізь, куди не глянь. Сонячне проміння пестило обличчя. Стояв замріяний, заплющивши очі. І згадував її пестощі. Згадував поцілунки, доторки, пристрасні обійми, жагу молодих сердець. Хотів її бачити. Щоб поцілу­вати... Щоби притиснути до своїх грудей... Але Арслана зникла.

”Є такі жінки-чарівниці, перед якими просто неможливо встояти”, – згадалось зронене колись-то Мандроклом.

Либонь, Арслана належала саме до таких жінок. Зітхнув – якось по-особливому бентежно, солодко і скрушно. Потягнувся до хрускоту кісточок. Зусиллям волі скинув з себе млосний дурман. Поверну­вся в шатро. Присів край ложа з м’яких шкір. Ніжно усміхнувся – ложе досі зберігало тепло її розпашілого тіла, її запах.

– Дивовижно. Вона залишила мене зовсім недавно. Нічого не сказавши. А куди помчала, і коли повернеться?.. Те відає, напевно, лише ві­трець... Мені досить того, що вернеться. Має повернутися, коли сама, і це шатро, і степ – не сон, а яв.

Сповитий жіночими чарами, похідний князь оріїв забув про все на світі. У ті хвилини він не замислювався над тим, де він, і що буде з ним далі. Амазонка надійно заховала свого бранця в безмежжі сте­пових безкраїв. Звісно, Сваргапіт не відав, що Будимир, Савран, побратим Ладимир з ніг збилися, розшукуючи його по степу. Не міг князь знати, що шукатимуть його ще цілу седмицю. А далі, охоплені відчаєм, справлять тризну й із понуреними головами рушать в Оратанію. А коли б і знав про це витязь? Повернувся би до своїх? Навряд.

Ні, Сваргапітові було не до них. У полон потрапило не лише його тіло, а й душа і помисли усі. Бо таки правду речуть старші, повча­ючи: ніщо так не обмежує вольність воя, як кохання. І, сам того не відаючи, Сваргапіт, волею долі, опинився в цьому солодкому сер­дечному полоні.

Тішити себе спогадами й солодкими мріями орій довго не міг. Він був людиною дії. А суворі життєві випробування навчили князя бачи­ти світ таким, яким він був насправді.

“Я заберу її з собою”, – твердо вирішив. – Неодмінно заберу!”.

Сніп сонячного проміння просипався всередину шатра.

“Полудень”, – зауважив Сваргапіт. І враз відчув, як силь­но зголоднів. На щастя, Арслана подбала про їжу для бранця. У попелі парував добрячий шмат конини. Обіч лежали бурдюки з водою та кумисом.

Ситно попоївши, молодець заходився вивчати шатро. І ззовні, і зсе­редини воно мало подобу на скіфське, хоча дещо поступалося роз­мірами. Білий колір повсті, розцяцькованої червоним геометричним ор­наментом, переконав орія: шатро не для вбогої табунниці, отже Арслана таки напевне очільниця у своєму племені. Гм, цього Сваргапіт, звиклий до патріархального укладу життя, не міг зрозуміти. Та й не старався аж надто. Усе, що від­бувалося з ним за ці дні, спадало радше на казку, ніж на реа­льність. І молодець, опоєний нічною пристрастю, прагнув залишитися у такій казці нехай і на ціле життя.

На жердинах усередині шатра висіли різні тотемні знаки. У закутку, пра­воруч від входу, де кочівники завше тримають зброю, валявся лускатий урартський панцир, шолом і два щити. Один – легкий, шкі­ряний, із плямами  крові. Другий – червлений вохрою, із золотим ликом Хорса посередині, – його щит.

Сваргапіт звузив очі. Рука інстинктивно потягнулася до пояса. Та як не намацала нічого, безвольно опала вздовж тіла. Обидва мечі, кинджал, горит із луком та сулиця зникли. Очевидно, Арслана прихопила їх. Але чому? Невже вона йому не довіряє? Невже подумала: коли він знайде зброю, то поверне її проти неї? Після тієї незабут­ньої ночі?.. А може, привласнила її, як військову здобич, і прихопила показати одноплемінницям? Тоді чому ж не взяла панцир і шолом? Вихор запитань пронісся у голові витязя. Але жодної путньої відпо­віді на них не міг добрати.

Сваргапіт спантеличено роззирнувся. Розтер обличчя долонями. П’ятірнею причесав чуба.

Всівся край виходу із шатра й задивився у степ. Задумався.

“Хто я? Звичайний бранець? Чи обранець примхливої степовички?”.

Розсудливий орійський витязь, серце якого полонила гаряча сте­пова врода, довгенько міркував над цим дилемним запитанням. Та хіба може той, хто скуштував як наче неземної насолоди, навіть у дум­ках чорнити свою обраницю? Невдовзі думки потекли в іншо­му, набагато приємнішому руслі. І воїн незчувся, як задрімав.

***