3.2

2

Ми стріляємо з лука і жбурляємо сулиці,

і їздимо на конях, а жіночим повинностям

ми не навчені.

Скіфська бувальщина про амазонок. Цит. за:

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Сваргапіт з натугою розплющив очі. Дихалось досі важко. Нив поперек.

“Овва. Виявляється, мене кудись везли, перекинувши через коняку. Довгенько везли – боки повідбивали. Але куди й навіщо?”.

Роззирнувся. Попереду степ розчинявся у багряній туманній імлі.

“Ага. Принаймні там захід”, – подумалось.

Молодець напівлежав у просторому, гоже обставленому шатрі. Зважаючи на спеку, поли його були задерті догори. Легкий вечірній легіт звільна проникав усередину. Він завіював п’янкі степові пахощі, басовите гудіння джмелів, безтурботні переспіви стрибунців. Обманений безшелесною тишею, орій зітхнув на повні груди і спробу­вав підвестися. Даремно. Тіло стягувала волосяниця. Порвати її не зміг би й велет Будимир.

Те, що бранець отямився і почав енергійно вовту­зитися, не пройшло повз увагу. Сваргапіт учув за шатром м’які кроки. Притих, чекаючи незнайомця. На порозі шатра з’явилася струнка худорлява постать.

“Служка”, – з певним розчаруванням вирішив князь. Надто вже непоказним та юним здався йому степовик.

Тим часом прибулець наблизився, присів на носки чобіт поряд із Сваргапітом і миролюбно простягнув йому чашу з кумисом. Орій скосив очі на зв’язані руки і залишився незворушно сидіти з виразом гордовитої байдужості. Утім, кочівник і не думав дражнити його. Він приставив чашу до вуст витязя й озвавсь скіфською: “Пий”.

За час тривалого спілкування зі скіфами Сваргапіт звик до цього жирно­го напою, одна чаша якого має здатність поновлювати сили. Тому з вдячністю припав до питва. Очі, проте, не відводив од обличчя кочівника. І що довше дивився, то більшала впевненість: бачить перед собою не парубка, а діву. Коли ж вона приязно усміхнулася і з відвертою цікавістю глянула йому в вічі, Сваргапіт похлинувся, ошелешений.

Так, очманіти, поряд з ним навпочіпки сиділа дівчина. І яка! Великі, імлисто-глибокі й виразні очі красуні іскрилися приязню. Карі зіниці чарували, приковували погляд, проникали в саму душу, бентежачи те, глибоко сокровенне, що є у кожного з нас. Тонкі шовковисті брови надавали очам виразності й хвилюючої звабності. Волосся, заплетене у вузол, відкривало ясне чоло, чисте, без жодної зморщечки, мов не­бесна гладінь. Тонкий носик гордо, владно спадав із міжбрів’я. По­вні соковиті вуста, розгорнуті в довірливій усмішці, походили на неземні плоди, хмільно-солодкі й вічно-жадані. Вуста пурпуровим оксамитом обрамляли низку білосніжних зубів, які іскрились у тьмяному світлі вогнища, немов коштовні перли з намиста ассирійської царівни. Смагляве обличчя красуні мало рожевий відтінок юної свіжості. Ледь нахилена вбік голівка покоїлась на тонкій лебединій шиї. Шкіра кольору рожевого мармуру звабно мерехтіла у відсвітах вогню. Гнучкий тугий стан щільно облягали штани й куртка з оленя­чої шкіри. Вбрання, пишно розшите бісером і золотими платівками, ще виразніше підкреслювало вроду степової красуні. А акінак у дорогих піхвах, причеплений до пояса, надавав діві ореолу неземної божествен­ності.

Таку чаруюче-довершену вроду Сваргапіт бачив уперше. Незнайомка не була схожою ні на товстих вайлуватих скіф’янок, ні на закіптюжених кімерок, ні на лякливих азійок, з ніг до голови закутаних у важкі вбрання. Ба, навіть пишна краса статечних орійських дів меркла перед спокусливою грацією й відвертою витонченою вродою доньки Степу. І ще вразила й умить причарувала князя величава гордість і почуття влас­ної гідності, якими дихала її постава. Природа скупа на ці риси, однак вони трапляються в людей шляхетної, істинно лицарської на­тури.

І, ні про що не питаючи, Сваргапіт враз осягнув: перед ним не просто дівчина, а діва-войовниця. І повірив, що саме оця незнайома степова богиня накинула аркан на його шию і полонила з легкістю бувалого воїна. Дивно, у серці орія не було ні гніву, ні ворожості до красуні-войовниці. Навпаки, Сваргапіт відчував зростаючу цікаві­сть, захоплення і ще щось, досі незнане, що змушувало серце дужче битися.

Сам з дитинства ватажкуючи, молодий князь оце вперше стрів таку ж природжену заводійку. Думки туманилися, сторонні речі мовби розпливалися. Очі молодця не відривалися від красуні. А вона на тлі багряно-сизої призахідної заграви здавала­сь неземною істотою, обрамленою таємничим, романтичним свіченням.

Він волів милуватися нею донесхочу. І її променисті, ледь лу­каві очі відповідали йому тим самим. Так тривало хіба якусь мить. Та за цю мить світ перевернувся в очах орійського витязя.

Амазонка легко й пружно, мов лань, підвелася з колін. Підійшла до краю шатра. Озирнулася на Сваргапіта, немов питаючи його згоди, опустила запони. Шатро занурилося у мерехтливу сутінь, забарвлену в рожеве відсвітами вуглинок у вогнищі.

Юна войовниця неквапом вийняла з волосся бронзову булавку. Тріпнула го­лівкою. Довгі темно-каштанові коси впали на її округлі плечі, гру­ди. Степова красуня обернулася, і Сваргапіт занімів. Тепер, у напів­сутіні, вона здалась орію ще прекраснішою і... жаданою.

– Хто ти? – вичавив із себе зачудований князь, відчуваючи, як п’яніє під її поглядом.