3.1. Частина ІІІ. Арслана

Частина ІІІ

АРСЛАНА

[Геракл] на хвилях Евксінського озера

(Чорного моря – Авт.) приплив

до кін­ної раті амазонок,

які живуть дов­кола

багатої на річки Меотиди.

Евріпід

Коли ж вони зброєю досягли миру, то почали

вступати в короткочасні зв’язки з сусідами,

щоб їх рід не припинявся. Коли в них народжу-

валися хлопчики, вони вбивали їх. Дівчаток

вони виховували за своїм звичаєм, не привчали

їх ні до неробства, ні до прядіння вовни, а до зброї,

до коней, до ловів, ще в дитинстві випалюючи їм

праву грудь, щоб вона не заважала стріляти з лука.

Звідси й походить назва амазонок.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога «Історія Філіппа».

1

Оповідь про скіфів і їхні звитяги, достоту

значні і славні, слід розпочати з походження

скіфського народу. Найперші ж їхні звершення

не менш славетні, аніж пізніше владарювання

(…) їхні жінки започаткували царство амазонок.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога «Історія Філіппа»,

ІI, 1, 1-3; 7 р. н. е.

Вогняноликий Хорc незмигно завис над землею. Від його спопеляючого погляду жухли трави, злякано завмирав вітерець, нишк­ла по сховкам живність. Ніхто не міг укритися від недремного Хорсового ока. Найменша із комашин чула на собі жар його променів. А що вже казати про довжелезну валку засмаглих до чорноти воїнів, які звільна простували неозорим степовим безбережжям. Бурі трави повагом розступалися перед ними. Копита коней вибивали із землі дернисте грудяччя та куряву. Пил осідав на одязі, броні, стомлених лицях.

Парило. Ба, припікало немилосердно. У горлянці пересохло. А водиці в присідельному бурдюці катма. Сваргапіт мріяв про зливу. Аби виполокала буйну чуприну й розіпрілі груди. Аби виперещіла липке вбрання, запилюжене, їдким потом просолене. Впівголоса мугикав собі під носа:

Гей, Стрибоже, Стрибоже, де ти забарився?

Чи я тобі, світлий боже, в пояс не вклонився?

Стрибогові з предковіччя молилися орії, виступаючи з чередами напровесні у степ, а політтям завертаючи нагуляну худібку зі степу під заборола зимівників. Стрибог породив цілий сніп прадавніх слів[1] народної української мови на означення станів руху отих одвічних чередників. З кореня «стр» вибруньковували й розросталися буйним цвітом похідні словечка: і той простр, де телята нестримно стрибають, і то стрімко, то стрімголов струменять живими стрічками, ну, постривайте ж; а поночі коні стреножені, бо поза колом із ватр – страх – і вітрище-стривігор стрічає, а при ватрах стриї-острожники від вовків пильнують – добрі стрільці, підпаленими гострими стрілами стріляють, хижаків від стад відганяють. Бо в заступи Стрибога під стріхою тільки тим безпечно спати, у кого стійбище – стрільбище, а кожен постріл у супостата сам бог-стрілець направляє.

Розмірений стук копит заколисував. Сваргапіт мружив очі від сонця та рясного поту, який сочився із брів. Думками витав десь далеко звідси. Згадував себе малого. Наслухавшись бабусиних казок про лісових та польових мавок, пірнав тоді з головою в море волошок у наївному сподіванні віднайти тих диво-дів. Хоробрим був. Не йняв віри бабусиній пересторозі, що вкрадуть його степові мавки і залоскочуть. Пхекав зневажливо, бо ж ішов у степ не сам, а з Сірком. Його іклів навіть голодні сіроманці боялися. З цим дужим та вірним другом не лячно було підповзти на галявину до мавок, послухати їхні чарівливі співи, підгледіти хороводи та пустощі.

Гай-гай, як давно те було. Либонь, коли заледве зо п’ять літ йому зозуля прокувала. А пам’ять про гарну билицю залишилася. І віра в мавок теж...

– Сваргапіте! – бадьорий окрик Будимира вивів похідного князя із дрімотних спогадів. – Поглянь-но на обрій. Сайгаки. Півстепу спинами вкрили. Гайда розімнемось.

Будимир білозубо усміхався і нетерпляче косив оком у бік сайгаків.