2.19

19

Інші трактували, що абії означає … «потужні»,

бо вони – сміливці; також … не просто

справедливі, а «найсправедливіші», адже все

у них спільне, і вони мали звичай гостити

мандрівників та мирно провадити їх

до сусідніх народів.

Євстафій з Фессалонік. Коментарі

до «Ілліади» Гомера; ХІІ ст.

Через дві седмиці після прикрого зіткнення з геніохами орії видобулися на вільний степовий простір. Колхіда, Зіхія й Геніохія з їхніми високими горами, вогкими пралісами, болотистими низинами залишилася позаду. Як і шал бойовищ та далеких мандрів напівлегендарними царствами Півдня. Тепер, коли все те стало лишень спогадом, пережите здавалося Сваргапітові страшним сном. Сном, який пам’ятав до найменших дрібниць. Сном, який залишив довічний відбиток на серці. А хіба тільки на серці? Оглядав своє тіло. І сумно всміхався. Мав стільки шрамів, скільки простий пастух-порубіжник не назбирав би за ціле життя. І тому зі стократ більшим запалом та щирістю славив Отця-Ора, Землю-Матір і всіх берегинь, котрі вберегли, не дали загинути ні від скіфської стріли, ні від урартського дротика, ні від ассирійського меча.

Разом із похідним князем виброджувало хмільною радістю орійське військо. Здавалося, і сама земля усміхалася приязно пошрамованим витязям. І цвіла-буяла в повну силу. Зелені шовковисті трави виганялися у пояс богатирям. Легіт, сповнений свіжості й солодкого дурману батьків­щини, довіював аж сюди, у Передкавказзя. Вітрець чесав-розчісував гінку мураву, земля виповнювала її свіжими соками, а сонячні промені пес­тили-перебирали кожну травинку, обдаровуючи енергією життя все живе.

Вояки затягували ремені на животах, пізніше лягали, борше вставали. Хоч і ковтали голодну слину, а з коней не злазили. Поспішали.

– Е-хе-хе, терпи, небораче, така твоя вдача! – буваліші підбадьорували молодших.

– Еге, так гонимо, аж коні змарніли. Та й запасу катма. Нічим пузо нажирати, тут хоч би вівсяного кисілю посьорбати. Та й сим втішитися.

– Учися терпцю в скита. Той в полудень нашвидкоруч перекусить куснем підсідельного балика, як сіроманець бабкою, та й далі тюхика.

– У поході не до витребеньок. Мотайте на вус: у полі і вовки кавалки похапцем глитають та навсебіч назирають. Так і нам слід очі попасом пускати та на розбишацькі натури зважати. 

– А я пригадую, як ми малими стіл обсідали, наче бджоли квітку. Так ото тоді батько на те тільки головою заклопотано хитав. І такою примовкою нам вечерю присолював: а що, добрий борщик, тільки замалий горщик? Так і вам, ненажери, та гутірка до ладу. Уминаєте всяк за трьох. Ніякий казан стільки кулеши не вмістить, щоб вас досита прогодувати. Вовки впроголодь ліпше гонять – те й нам наука. Аби слину ковтати та коней поганяти. 

Згасли серед вояків розмови про війну, ратні клопоти, кров і насилля. Натомість з їхніх шеренг піднімалася нова пісня. Рвійних сердець пісня-туга за домом рідним, за батьками сивенькими та коханими миленькими:

Ой у полі при дорозі

Там парубок сіно косить

Сіно косить, коню носить

Коню носить, коня просить:

– Рушай коню, не барися

Домчи мене, де ждуть мене.

Ой випали нам та три дороги.

А що перша – до батечка.

А другая – до матінки.

А що третя – до дівчини

До дівчини – по хусточку

До матінки – по сорочку

До батечка – по шапочку…

А за першою злинали до піднебесся і друга, і наступні пісні. У них спліта­лися слова про красу й неповторність життя, поклик крові і за­повіти роду, мирну працю й буття без страху перед завтрашнім днем. Ті, які пройшли через кров, дим пожеж, пелену руїни й смерті, тепер бачили сенс життя в іншому вимірі. Стомленим у поневіряннях душам хотілося супокою. І мирної праці хлібороба. І тепла. І любові...

– Сваргапіте, побратиме мій любий, – дзвенів у голові похідної колони жвавий голос Ладимира, передзвонюючись із заспівом довгоногих стрибунців, котрі не вгавали ані на мить. – Аж не віриться, що ще кілька седмиць – і побачу Миланку. Ладу милу мою. Ех, кипить усере­дині, і несила всидіти спокійно. Вряди-годи чвалом погнав би коня, відмахнувшися від вас, коли б знав, що домчить, що не впаде, загнаний, десь у полі. Побратиме, от віриш, усю здобич віддав би, коли б дарував мені хто за неї крила. Аби змахнути й полинути, випереджуючи ві­тер, на Рось, до коханої. Віриш?.. Ох, як обійму я ладу, закружляю та зацілую... Не відпущу повік, хоч би й довелося боронити своє право в криваво­му герці з десятком таких, як сам... Чуєш, Сваргапіте, коли сипонуть із воріт граду назустріч, то й тобі якась неодмінно приглянеться. Дивися, не проґав свого щастя.

Сваргапіт стримано усміхався. Долоні в неспокої виминали полу чемерки. Долоні чесалися, тужили за щоденною ґаздівською працею. Звиклося за прикладом батька ставати вдосвіта. Богам вклонитися, щось перекусити похапцем. Та й братися до роботи. Худобу порати, реманент ладнати, то підтісувати, то різьбити, то прибити, то підлатати, то вкопати, то поперетягувати… Та й ген отак до присмерку порядкувати, лад у всьому тримати.

Пригадалися прозорливо мудрі слова батькові, гай-гай, ще тоді посіяні, коли удвох поралися в стайні вечором напередодні від’їзду.