2.18

18

За Сіндікою і Горгіппією вздовж моря

пролягає узбережжя ахеїв, зігів і геніохів,

здебільшого без гаваней і гористе, адже

це вже частина Кавказу. Тамті мешканці

промишляють морським здобичництвом.

Для цього послуговуються невеликими,

вузькими й легкими лодіями місткістю

близько двадцяти п’яти мужів…

Страбон, «Географія»; 10-і рр.

Третього дня військо залишило за спиною приморське городище, якому колхи дали красиве ім’я – Ея[1]. Засідельні суми оріїв були заповнені в’яленою рибою, твердим овечим сиром та сушеними фруктами. Окрім того, рать супроводжували кілька тисяч жирних овець, розділених на три велетенські отари. Цього, за підрахунками воєводи Мандрокла, мало вистачити, принаймні, на три седмиці. А за той час сподівалися проминути Колхіду і вийти в Передкавказькі степи, про які марили, як майже про зовсім рідні землі.

Колхи провели військо до своїх північних обводів. Далі йти вони навідріз відмовилися, а оріям порадили не втрачати пильності. Окинувши гордим поглядом добірну дев’ятитисячну рать, похідний князь лише розсміявся на ті напучування. Розуміння, що колхи не пустословили, прийшло згодом.

Простора Колхідська низина залишилася позаду. Місцевість з кожним днем ставала непривітнішою та дикішою. Не треба було напружувати зір, щоб побачити гірські вершини. А гори виростали на шляху дедалі вищими, крутішими. Вони немов насувалися на море.

Невдовзі простувати широкою колоною стало неможливо. Військо розтягнулося вервечкою на доб­рих півтора десятка поприщ. Але й це не позбавляло відчуття тісня­ви. З гір ледь не до самої смуж­ки берега спускалися густі праліси. Вони мимоволі нагадували оріям чорні нетрі з дитячих казок, де водилися вовкулаки та інша не­чисть. Розмаїтої дичини там і справді тирлувалося достоту. Тяжка прохід­ність, однак, виснажувала сили й знеохочувала навіть найазартніших мисливців.

Спершу гірські праліси лише виклинювалися на узбережжя. А нев­довзі вони злилися в єдиний довжелезний масив, і військові довелося ще більше розтягнутися. Це не подобалося Сваргапітові. Та що мав діяти.

– Княже, темніє. Люди потомлені, а праліс проляга вздовж стезі ще бозна на скільки поприщ. Нині його однаково не минемо. Ліпше, гадаю, розбити табір, поки ще видно, – втомлено запропонував воєвода.

Сваргапіт зиркнув на сонце, яке багряною смугою зливалося на за­ході з чорним морем, і кивнув на знак згоди.

– Гаразд. Передай колоною, нехай зупиняються. Нічого не вдієш, – доведеться ночувати край моря.

– Се ж ліпше, ніж у вогких нетрях.

– Авжеж. У лісі нічні хижаки можуть переполохати коней. Та й татям нічого не варто непомітно підкрастися до обозу. Ти от що, воєводо, вистав чатових уздовж узлісся. Та так, аби одні не губили з очей інших. Бо хоча це й безлюдний нібито край, а дими на горах клубочаться. Сам бачив у полудень і відаєш – то людсь­ких рук справа.

– Виставити – виставлю. Та, мислю, тільки даремно воїв томитимемо. Навряд чи хто сунеться сюди, бачивши нашу силу.

Море заколисуюче шуміло, напливаючи хвилями на берег. У такт йому розміреним диханням відзивалися вояки. За предовгий день достоту намордувалися. А від того й сон ставав схожим на безпам’ят­не чорне провалля без сновидінь. Розхриставши сорочки та розкинувши руки, мужі спали купа­ми біля вогнищ і солодко посопували. А глуха ніч підбива­ла клина й під тих, котрих настановлено вздовж узлісся на чати. Со­лодка дрімота присипляла їх, мов малих діточок. Руки й ноги налива­лися свинцем, і чатові мимохіть обважніло осідали попід деревами. Вони не піддавалися спокусі сну, ні, а лише, обіпершися спинами об шорсткі стовбури та заклавши спис між коліна, нерухомо куняли, по­перемінно заплющуючи то одне, то друге око. Іншим мляво поводили у бік похмурих лісових нетрів. І знову важко хилили голови на груди.

А біда насувалася звідти, звідки її ніхто не сподівався. Небезпека напливала на поснулий табір із моря. Чорною гладдю води безшумно ковзали ще чорніші тіні. Тіні більшали, перетворюючись на довжелезні багатовесельні човни. Хвилі й розмірені удари обмотаних шкі­рою весел швидко гнали їх до берега.

З тихим шурхотом днища лодій зарилися в прибережну гальку. З них німотними тінями посипалися десятки бороданів з палаючими пог­лядами й короткими мечами в десницях. Місячне сяйво зблиснуло на гострих лезах, і перші орії без­звучно сіпнулись у сні, випускаючи дух. Морські розбійники вбивали поспіхом, але вправно, без шуму. Нюх безпомилково вів їх до здобичі, складеної на возах.

Аж ось підозрілі шерехи досягли вух чатових, і кілька хлопців здивовано озирнулися. Крик смертельно пораненого воїна розірвав нічну тишу. Й орії забили на сполох.

Збагнувши, що викриті, геніохи з погрозливим лементом, від як­ого мимоволі холола кров у жилах, кинулися до тюків з ратною здо­биччю. Інші стрімголов навалилися на оторопілих спросоння оріїв, збиваючи їх з ніг та туго зв’язуючи.

Сваргапітові снився надтясминський степ. Волошкові очі дів-житниць звабно визирали й підморгували молодцеві з-поміж злотоколосої мурави. Над хвилястим морем стоколосу, митлиці, типчаку, житняку й ковиви збиралися грозо­ві хмари. Он кресонула блискавка. Та не грім, а приглушені уривчасті крики і брязкіт зброї різонули вухо.