2.17

17

Уздовж узбережжя найвіддаленішої

дуги Понта (…) проживають колхи…

Діонісій Періегет, «Опис ойкумени»; 120-і рр.

Зармайр привів військо до руїн величного колись міста.

– Ось вона – Ілдамуша[1], столиця ще нещодавно непереможного Колхідського царства, – сповістив він із сумовитим зітханням.

Сваргапіт роззирнувся. Довкруж лежали обтесані кам’яні блоки. Трохи далі, на завалених череп’ям намітках вулиць та в дворищах, густо зеле­ніли бур’яни. Віяло запустінням.

Князь зіскочив з коня. Шпортнув носком чобота землю. Нахилився, видобув з дернини уламок стріли.

– Чемерська, – упевнено мовив, придивившись до вістря.

Хайський вельможа кивнув.

– Уже либонь шість чи сім десятків літ спливло, як грізний цар урартів Сардурі загарбав царство Кулху. Мужів повирізував, місто сплюндрував, його оборонців спалив на вогнищах, а решту люду погнав у рабство. Після того страхітливого погрому Ілдамушу відбудували. Та життя в ній ледве жевріло. Невдовзі кімери довершили руїну. Навіть каменя на камені не залишилося. Стра­шно подумати: коли б не цар Храчеа, подібна доля могла спіткати й Еризу... Усіх, хто трапився на шляху, нападники обернули на рабів і відправили на іригаційні роботи в Урарту. Того часу рештки колхів, утікаючи від урартського поневолення, знялися з насиджених місць і подалися вздовж моря на північ.

– Отже, ми ще зустрінемо їх?

– Можливо. Торована путь, якою досі я вів вас, стелиться до цих руїн. Куди йти далі – не відаю. Та й нащо воно мені? Я виконав повеління царя, допровадив вас до Кулхи. І тепер мушу повертатися назад в Еризу. Ви ж правуйте на захід, а далі берегом понад морем. Адже десь звідти, за словами Скайорді, прийшли витязі гелони.

Розпрощавшися, Зармайр щось різко крикнув воїнам, які його супроводжували, і хаї риссю помчали геть від руїн. Сваргапіт хвилину замислено дивився їм услід. Відтак пригладив долонею пишну чуприну і свиснув:

– Агов, славні витязі, чого поставали?! Гайда в дорогу! Неня-Оратанія зачекалася на синочків-соколиків!

Орії затягнули веселу похідну пісню й  бадьоро рушили за князем.

***

Збігали дні, минали седмиці. По ліву руку, скільки сягало око, шуміло неозоре синє море. Праворуч синіли такі ж безмежні гори.

– Е-хе-хе!.. Скільки бо ще сунути від світання до смеркання. – неподалік Сваргапіта нудився в сідлі сотник Гладко. – Осьо вуздечка аж долоні натерла. Гей, а як же любив я сі долоні у збіжжі купати. Та повні пригорщі набирати. Та оранку, ще пахучу, щедро зерням засівати. А що вже при тому любив заспівати.

І, розворушуючи потомлене вояцтво, Гладко забасив нової, похідної:

Шо на скитові свита,

Вся шнурочками вшита;

Шо на скитові шапка

Вся злотоньком сяє;

Шо на скитові пояс

Як мак, зацвітає…

Най же стріла того скита

Нігде не минає.

Полинула пісня до синього моря. Коненята жвавіше потюхикали.

Орійське військо просувалося болотистими приморськими низинами. На його шля­ху поставали густі непрохідні праліси, трясовини. Деколи гори при­тискали воїнів до самого моря, і тоді доводилося зупинятися й шукати кружний шлях серед плетива гірських стежок. Зрідка трапляли­ся людські поселення. Та їхні мешканці, завчасу довідуючись про наближення багатотисячного війська, збирали нехитрий скарб і тікали в гори. Сваргапіт не намагався посилати загони на їх розшуки. Знав: цим спровокує кровопролиття і налаштує проти вояцтва тутешній люд. А нових сутичок князь намагався старанно уникати.

Зрештою, колхи таки зустрілися оріям.

Битий шлях, яким Сваргапіт другий день поспіль скакав з передовою дружиною на відстані половини денного переходу від основної раті, вивів до гирла повноводної річки. Вода в ній мала молочно-бурий відтінок, але спраглі коні, не перебираючи, потягнулися до неї. Увагу ж князя привернула не річка, а городище, яке ви­сочіло на її стрімкому правому березі.

Широкий рів, заповнений річковою водою, надійно відмежовував укріплене поселення від зовнішнього світу. А за півпольоту стріли від першого тягнувся ще один рів. У цьому води не було. Зате позад нього на добрих півтора десятка ліктів вивищувався земляний насип. Його гребінь оперізувала стіна, складена з морського каміння, із масивними, трохи ви­ступаючими уперед баштами.

Спішившись поряд із князем, Ладимир здивовано присвиснув.

– Оце так горішок. Мабуть, міцніше нашого Борія буде.

– Еге ж. Спробуй-но загати той рів під хмарами ворожих стріл. А є ж і другий. І то – під самими стінами.

Поки побратими бесідували, кілька довгих човнів спішно допливли до протилежного берега, і чорнобороді рибалки дружно сипонули під захист міських стін. Окута міддю брама зі скрипом зачини­лася за ними.

– Отакої, – ображено пхекнув Ладимир. – А в нас зустрічають гостей хлібом-сіллю.