2.16

16

…На запит царя, мого повелителя,

«Які новини з Урарту?» [повідомляю]:

(…) Правитель (країни) Етіуні

двічі нападав на (країну) царя Руси,

переміг його, (країну його) пограбував…

Лист Ашшурлеї, резидента дипломатично-

торгово-розвідувальної місії Ассирії

в столиці Урарту, до царя над царями

Тіглатпаласара ІІІ; 730-і рр. до н. е.

Напровесні, коли на гірських річках спали паводки, а на схилах за­буяли свіжою зеленню пасовища, Сваргапіт вивів рать з Еризи. Князь не неволив нікого, і, однак, невимовно зра­дів, коли всі ті, з ким зріднився в далекому поході, рішуче зголо­силися за повернення в Оратанію. Живі не зрадили сподівань свого привідці. А мертві... Втішало тільки, що вони загинули недаремно. Весною в Хайасу дійшли чутки: мідійці закріпилися в своїх гірських криївках і зуміли встояти під скіфською навалою. І що начебто зібрали частину своїх роздріблених земель докупи, а на раді князів та воєвод проголо­сили Каштаріті-Фраорта першим мідійським царем.

Орії щиро зраділи за колишніх союзників. А відтак зібралися громадою й справили поминальну тризну за соратниками, які назавше упокоїлися в Азії. Тоді дерева ще тільки брунькувалися.

А тепер рясні сади обіч шляху та понад річкою Арацані розквітли білим, рожевим, блакитним цвітом. Повітря наповнилося запаморочливими пахощами весни. А перед затуманеними очима оріїв вставали низькі білі хатинки рідних осідків у білім цвіті яблунь. І суворі обличчя воїнів, опалені південним сонцем, світлішали, добрішали. Вони один перед одним жменями сипали жарти, затягували мирних пісень і гнали-поганяли коней на північ.

Цар Вогневій супроводжував оріїв пра­вобережжям Євфрата аж до перевалу, що вів у край союзу племен етіуні. Прощання було небагатослівним, зате непідкупно щирим, як ото водиться між давніми друзями. Закликавши добрих богів на допомогу відходькам, Скайорді завернув дружину назад у сонячну Хайасу. А орії повільно розтанули в похмурих горах.

Провідники під орудою хайського вельможі на ймення Зармайр вели військо найбезпечнішим путівцем. Втім, звиклі до рівнини орії не вельми йняли віру цьому. Вони піднімалися кам’янистими осипищами, петляли поміж фантастичним громаддям скель, від одного вигляду яких тіло зрошував холодний піт. Ведучи у поводі коней, притихлі орії пробиралися голими ске­лястими відрогами, вузькими кряжистими карнизами, ущелинами, куди заледве протискувався нав’ючений кінь. Обіч, усього в кількох кроках, тягнулися зловісні провалля та крутосхили, де запросто можна було скрутити собі в’язи. На душі ставало моторошно. У серце закрадався неприємний холодок, коли доводилося долати особ­ливо важкопрохідні ділянки. Від нервового напруження вої удвічі швидше втомлювалися, упівголоса проклинали свою долю та причитали, що ліпше б їм зі зброєю в руках пробиватися через урартські провінції, ніж лізти вглиб цього виталища смерті. А підйому, здавалось, не буде кінця.

Розтягнуті в ланцюг на поприща, вої брели вгору день, другий, третій... Гори ставали крутішими, шлях – важчим, вітер – дужчим і злішим, а кінця-краю підйому не було видно. Й аж на четвертий день Сваргапіт, який човгав із Зармайром на чолі колони, ступив на гребінь перевалу. Князю відкрилося захоплююче видиво. Праворуч і ліворуч, скільки сягало око, тягнулися гігантські хребти. До половини їхні шпилі вкривали сніги. Ген далеко гори розпливалися в сизій імлі. У глибоких міжгірних проваллях та улоговинах клубочилися білі ту­мани. Вузька стежина, закручуючись, бігла вниз і губилася десь за передніми скелями.

– Княже, півдороги минули. Спускатися буде легше, – старанно добираючи кімерські й гелонські слова, сповістив Зармайр.

– Бачу, – зраділо відгукнувся Сваргапіт. – Ну, чого ж ми чекаємо? Гайда вниз!

Хай рішуче захитав головою.

– Не поспішай, витязю. Тут – серце гір. Тут середина володінь По­велителя Гір, якому підвладні гірські вітри й безтілесні злі духи, що полюбляють штовхати невдячних мандрівників у провалля чи за­сипати їх каменепадами. Ми маємо задобрити Повелителя Гір щедрою жертвою. Бо лише так можемо сподіватися: коли спускатимемося вниз, то залишимося живими.

З цими словами хай взяв князя за лікоть і підвів до печери, яка нагадувала роззявлену пащу хижої почвари. Біля входу і далі вглиб гроту валялися розсипом звалища обгорілих кісток, золоті й срібні монети, прикраси, бронзове й мідне начиння, розмінні урартські браслети вагою одна, дві, а то й три міни[1].

– Гм, схоже на лігвище вовкулак, котрі промишляють татьбою, – пробубонів Сваргапіт, нама­гаючись надати голосу жартівливого тону.

– Т-с-с, – злякано остеріг його хай. – То – приношення Повелителю Гір. Хто насмілиться прихопити бодай дещицю з них, той не спуститься з гір живим. Таке оповідає стародавня легенда.

Того вечора холодну гранітну брилу перед печерою залила кров жертовного жеребця. Чорна масть жертви, на думку хаїв, якнайкраще відповідала уподобанням мстивого божества. Тепер у тому, що спуск мине без пригод, провідники не сумнівалися.

Так воно й сталося. Через два дні орії, не втративши на перева­лі жодної людини, спустилися в простору котловину. Тут вистачало паші для виголоднілих коней і місця, щоби знову згуртуватися. Уперше за останні дні Сваргапіт зітхнув полегко і дозволив со­бі добре виспатися.