2.15

15

...Згідно зі Святим Письмом (...)

Яфет породив Гомера

(родоначальника кімерів – Авт.).

Гомер породив Тіраса

(родоначальника тірсенів – Авт.).

Тірас породив Тоґарма

(родоначальника народу коневодів

у краї Бет-Тоґарма – Авт.).

Тоґарм породив Хайка

(родоначальника народу хаїв-

правірмен у краї Хайяса – Авт.).

Хайк породив Арменака

(царя-першопредка, від імені якого

сусідні народи стали прозивати хаїв

арменами за версією давніх літописців,

на яких посилається Мовсес Хоренаці  – Авт.).

Мовсес Хоренаці, «Історія Вірменії»; 400-ті рр.

Величне місто Ериза – стольний град царя Скайорді – вольготно розкинулося у широчезній долині. Сюди сходилися купецькі дороги із Фригії, Лідії, Карії, Колхіди, Урарту, Ассирії й Кілікії. Посередництво в торгівлі металами разом з розвинутими землероб­ством і скотарством збагачували Еризу. Навколишній люд кохався не у війнах, а в мирній праці. Схили гір аж біліли від багатоти­сячних отар овець. У самій долині, на просторих випасах за містом, привільно вигулювалися тисячі й тисячі вгодованих биків та корів. Напівосілий спосіб ведення господарства оберігав пасовиська від деградації, а худобу –  від зимового падежу та хвороб у за­сушливі роки.

Місто височіло на кряжистому підвищенні. Осердям його слугував монументальний храм Великої Матері, з-під наріжного каменя якого били гарячі цілюще-солоні джерела “живої” і “мертвої” води. Довкола храму шикувалися квартали щільної забудови та кипіли велелюддям просторі базари і торжища худобою. Південніше Еризи, об­іч повноводної річки Арацані, дарованої хаям Ара Прекрасним, тягнулися розлогі поля, доглянуті працею не одного покоління. А ген далі, скільки око сягало, зеленіли баштани, сади, виноградники. “Благодатна земля” – міг би сказати кожен, хто бачив оту досконалу красу. Нехолодна зима, не надто спекотне літо – здавалось, сама природа в іпостасі верховної хайаської богині Анахіт[1] дбала про цей край та люд, який замешкав у ньому.

Зроду-віку народжувалися, жили й поверталися в цю землю покоління хаїв. Ще за півтисячі літ до нещодавніх визвольних змагань безстрашно відстоювали вони незалежність від загарбницьких посягань Хетської імперії. Знали і перемоги, і поразки. Згодом тривалий час ратилися з новими находниками мушками й кашками. Довгі десятиріччя платили данину царям Фригії та Урарту. І від ассирійських погромів потерпали під час запеклої боротьби царів Саргона та Міта, коли Великі Ассирійська і Фригійська держави зчепилися за гегемонію в Малоазійському реґіоні. Усеплюндруюча навала незчисленних кімерів, у вирі якої загинули і Міт, і Саргон, оминула долину Еризи. І хаї попідводили голови. І згадали, що вони – народ прадавній, численний і гордий. І чи то хаї самочинно підняли на щиті войовничого гелонського вождя й посадовили на трон у Еризі, чи то він – зайда-очільник кімеро-гелонського війська – всівся там силоміць, не питаючи згоди хаїв. Минувшина завше загадкова й неоднозначна. Орії не дошукувалися істини, бачили сьогодення, а в ньому – грізного першоцаря Хайаси Вогневія-Скайорді на златолитому престолі Еризи.

Ериза ж попросту вражала пишною красою. Фундамент її стін, складений із масив­них кам’яних плит, пам’ятав часи прадавньої Хетської імперії. Низька кам’яна викладка, у багатьох місцях перервана й опалена жаром велетенських пожеж, нагадувала про часи розквіту урартської експан­сії. Поверх старої кладки ввись здіймалися могутні стіни з цегли-сирцю, побудовані за урарт­ським взірцем. Вони були німим свідчен­ням розквіту Еризи. Стінами й баштами повагом походжали ратники в блискучих бронзових обладунках. Серед русявочубих гелонів звільна тирлувалися смаглявошкірі хаї. Скайорді не різнив дружинників на “своїх” та “чужих”. Воїном міг стати кожен, хто мав тверду руку, безстрашну вдачу та благородне серце.

Окрасою Еризи був храм верховної хайаської богині Анахіт. Він вивищувався на добрих три поверхи. Ззовні храм оторочували барвисті карни­зи, на яких сліпуче виблискували позолочені статуетки різноманітних божеств. Вирізьблені з мармуру колони портика прикрашали золоті виноградні ло­зи. А скільки золота та пишних прикрас уміщав храм всередині! Під­логу його вистелено із відшліфованих до блиску рожевих мармурових плит, стіни облицьовано зеленим малахітом та алебастровими баре­льєфами. Яскраві насичені барви та позолота одухотворювалися соняч­ним промінням, яке щедро лилося крізь спеціальні отвори під стелею й у самій стелі.

Прихожан, однак, вражала не стільки пишнота храму, скільки статуя богині Анахіт й дитяти Ара біля її колін. Людина сліпла й німіла від подиву, зводячи грішні очі на божество. Майстри-ваятелі вилили богиню із золота. Та була вона немов живою, і в цьому полягала найбільша таємниця ваятелів. Адже вбрання богині сотворили з червленого золо­та із додаванням мідного порошку. Довгі коси сяяли золотом, яке в тіні набувало воронового відливу. Вуста палахкотіли сліпучим пурпу­ром. А обличчя, груди й руки виблискували білизною божественної шкіри (бо вичарувано їх зі світлого електра й платини).

Анахіт велично возсідала на троні з каменю, слонової кістки та гірського кришталю. Спрямовані системою відполірованих каналів, сонячні промені били в спеціально огранені крис­тали й оповивали божество сяючим німбом та веселковим маревом.