2.14

14

…Скайорді, хоробрий родоначальник наш…

Мовсес Хоренаці, «Історія Вірменії»; 400-ті рр.

Що далі на північний захід стелилася доріженька, то більше змін по­мічали орії в довколишній природі. Краєвид з кожним днем оживляла вода. Річками, річечками, малими струмками водиця жебоніла кудись на південь, у бік Євфрата. А де вода – там життя. Західні й, особливо, північні схили шатроподібних гір вкривали ворсисті килими лісів. Осяяні сон­цем, вони кишіли звіром та птаством. Побільшало й травостою. На відкритих місцинах трави, зрослі в бідному кам’янистому ґрунті, дав­но пожухли під пекучим осіннім сонцем. Орії оминали такі засушливі плато. Ішли переважно понад річками, де навіть восени траплялося знайти достатньо підніжного корму для коней. Тут у барві ландшафту досі переважали відтінки зеленого.

Земля, сприятлива і для скотарства, і для землеробства, не могла не вабити поселенців.

Торований путівець, вибраний провідником, привів військо до невеликої придорожньої фортеці, затиснутої між високими лісисти­ми горами. Вірніше, у міжгір’ї височіло аж два укріплення. Бо через дорогу навпроти фортеці стриміла масивна башта із прибудовою, отороче­ною зубцями-бійницями.

Сваргапіт придивився до укріплення й здивовано присвиснув. У їхньому зовнішньому вигляді вгадувалася рука урартських будівничих.

– Пробі! Що ж це ми – відколи стрічали урартів – півсвіту обійшли – ассирійців заледве спекалися, а тепер знову приволочилися до урартів? Адже то їхня фортеця? Чи ні?

Провідник пересмикнув плечима.

– Ми вже чимало днів тюхикаємо володіннями урартів, – сухо поінформував.

– Як то? – не повірив Сваргапіт і аж натягнув повіддя від несподі­ванки. – Ти не лукавиш, муже? Ніхто з моїх воїв досі не бачив жодного урарта. І після цього ти берешся стверджу­вати...

– Мій пане, – випереджуючи гнів князя, злякано зголосився провід­ник. – Я кажу правду. Ще багато десятиліть тому довколишні краї завоювали грізні воїни в бронзових панцирах і гостроверхих шоломах. Подейкують, ко­лись давно вони доходили навіть до прадавніх Куссара[1] і Хаттусаси[2]... Та тепер тут мало урартів. Ми їх навряд чи зустрінемо, тому й вів вас цим путівцем без страху. Основні сили і фортеці урартів знаходяться на лівобережжі Пуратту, в землях ішуа, сухму[3] та інших племен. А на правобережжі нині шастають лише зграї гімірів. За цією ж фортецею починається країна хаїв – Хайаса[4]. Власне, до неї я вас і вів. Бо далі на північ шляху, по правді, не відаю.

– То нам не перепинять шлях урартські стріли?

– Урартські – ні. Уже кілька років у цій фортеці перебуває гарні­зон хаїв. Вони, щоправда, залежні від урартів, бо деколи сплачують їм данину. Та самих урартів у Хайасу не вельми й допускають. Хіба, коли насунуть оружно за даниною.

– А нас пропустять?

– Хтозна... Може й вдасться домовитися. А ні, то ви ж таки войовники півночі – знаєте, що робити.

Зрозумівши натяк провідника, Сваргапіт спохмурнів.

– А іншого шляху на північ немає?

– Гіміри проходили тут… – шморгнув носом провідник.

– Я не волію більше проливати кров.

Провідник втягнув голову в плечі. Роззирнувся похапцем, наче звірятко в пастці. Далі тяжко зітхнув і здобувся на таку раду:

– Тоді бери з півсотні воїв та поскакали до хаїв. Коли боги будуть прихильними до вас, то не доведеться пробиватися силою у попураттські долини.

Сказано – зроблено. Залишивши військо на Будимира, Сваргапіт пом­чав до фортеці.

Хаї висипали на стіни, збуджено перемовляючись. Провід­ник помахав їм білим полотнищем, насадженим на древко списа, і жваво заторохтів.

– Ну, що там? – нетерпеливився Сваргапіт.

– Вони дозволили увійти всередину воєначальникові, цебто тобі, мій пане, і десяткові воїнів супроводу. Решта має від’їхати на постріл стріли від воріт і чекати там.

– Гм, – повів бровою князь. – А ти попередив їх: коли з нами щось трапиться, орії розвалять цю фортецю до наріжного каменя?

– Н-ні...

– То перекажи, – Сваргапіт гримнув п’ястуком по луці сідла.

Провідник знову заторохтів.

Княжого плеча торкнулася чиясь рука.

– Побратиме. Це небезпечно. Дозволь, я піду. Бо без тебе військо, як чоловік без голови.

– Мушу, Ладимире. Коли воєвода не втримав, то й ти не наполягай. Ліпше пильнуй отут, навпроти воріт. І як зачуєш брязкіт мечів, чи як мене довго не буде, шли нарочитого до Будимира, а сам кидайся на порятунок.

– Гаразд, братику.

Отримавши від хаїв згоду, одинадцятеро оріїв неквапом в’їхали до фортеці. Ворота за їх спинами відразу ж зачинилися.

Сваргапіт внутрішньо здригнувся. Гостро усвідомив: відрізаний від родовичів і опинився у повній владі чужоплемінників. Однак вигляду не подав. З незворушним виразом обличчя протюхикав на плац перед цитаделлю. Тут залишив біля коней чотирьох воїнів. З інши­ми подався за хаями всередину вежі.