2.13

13

Ось насувається військо кімерів,

Котрі страхітливі спустошення чинять.

Каллін Ефеський, 640-і рр. до н. е.

Зустрічний кімерський полк налічував тисяч вісім вояків. Степовики погрозливо вимахували зброєю. Щось вигукували, а вістрями мечів і списів робили закличні рухи, зухвало запрошуючи суперників перебратися через річку й відважитися зчепитися з ними в герцях. Бойові жеребці кімерів, обвішані коштовними бляхами й блискітками, нетерпляче гризли вудила й пофоркували. Від зурочливого ока і лихих духів огирів захищали кістяні псалії з хижодзьобими голівками грифонів, священними кільцевими орнаментами і відбитком копитця сонцеконя.

Зустрічний кімерський полк теж був обтяжений громіздкою здобиччю. Награбувавши худоби та всілякого добра, кочівники поверталися з набігу на Табал до своїх таборищ на Сінопському півострові. І ця несподівана зустріч насправді не на жарт стривожила їх.

– Сваргапіте, накажеш шикувати воїв до бою? – поспитав, підїжджаючи, Будимир.

– Ні. Не варто ускладнювати становище і провокувати чемерву. Просто згуртуй воїв. А позад них, без зайвого гамору, збери ударний загін. Я ж поскачу до річки. Може, вдасться залагодити миром, як тоді з саками.

Не дочекавшись згоди, Сваргапіт почвалував уперед. Натягнув повід, коли огир замочив передні ноги в холодній річковій воді.

– Агей, там, на тому березі, де ваш привідця? Передайте, що похідний князь оріїв воліє погуторити з ним.

– Тут я! – розштовхав набурмосених вояків дебелий кімер.

Вождь кочівників помітно вирізнявся з-поміж своїх воїнів гордо­витою поставою та масивністю. Пошрамоване, хиже обличчя, грива пишного рудого волосся, перехоплена на скронях масивним золотим обручем, коротка, товста шия, кремезне, налите м’язами тіло – усе видавало в ньому справжнього богатиря, який домігся вершини вла­ди над кочівниками завдяки фізичним якостям.

Трофейний лускатий обладунок доладно облягав дебелий торс. З-за спини богатиря поблискували три листоподібні вістря сулиць. З-за бронзового череса визирав символ вождівської влади – ритуальна сокира з викарбуваним на лезі рогатим сонцеконем. Піхви довгого кімерського меча прикрашала кістяна пластина зі згорнутим у кільце барсом. Дух-хранитель меча вмостився до сну, оповившись довгим хвостом. Однак одне вухо тримав нашорошеним, а око – пильним, – чим вістив про свою готовність будь-якої миті розпружинитись, перескочити на вихоплене лезо й вкупі з гостим залізом убивати ворогів гордого степового богатиря.

– Як? – не ховав подиву вождь. – Невже лісові орії теж подалися в Азію слідом за нами? І навіть встигли надбати тут чималу здобич? Ха, тоді вам доведеться поділитися нею з кімерами – володарями Азії.

– Чи не забагато хочеш, конепасе? – обурився Сваргапіт. – Адже те саме я можу запропонувати тобі стосовно вашої здобичі.

– Ой-є, – присвиснув кімер. – Не дратуй мене, орію. Хіба тобі невідомо, що Теушпа, мій повелитель, підкорив цю землю силою зброї й віддав її на родам на замешкання й збір полюддя. Теушпа – найвищий повелитель у цьому краї. Царі Ассирії та Фригії тремтять, зачувши його ім’я. Цар Урарту запопадливо шукає союзу із повелителем непереможних. Отож, кожен, хто проходить землями царя Теушпи, мусить сплатити данину. Ти чуєш?

– Нащо лякаєш мене своїм царем, чемере? Поглянь на мій меч. Він щербився об голови чемерів, скитів, урартів, ассирійців – всіх і не злічити. Він прочиняє мені всі дороги. Пособить і нині. Ліпше порахуй, скільки оріїв стоїть на цьому березі, і скільки кочівників на твоєму. Жабі вола не проковтнути. Перевага на нашому боці. І не тобі сумніватися в гостроті наших мечів. Раджу по-доброму уступити нам дорогу й дати пройти, куди йдемо. Бо інакше тобі не допоможе ні твоя бундюч­ність, ні твій цар.

Кілька старих, бувалих воїнів обступили вождя і щось збуджено заґелґотіли. Він набурмосено слухав. Зрештою, відгукнувся:

– Нам, вовкам, однаково: кого здибаємо, того й жеремо. Стоячи на своїй землі, кімери не поступатимуться боягузливо дорогою всіляким чужинцям. Того не дочекаєшся, орію. І тим паче – від мене. Та я ліпше вмру, ніж на глум вояц­тва у своїй же вотчині поступатимусь перед лісовими оріями.

Переговори зайшли в глухий кут. Поступливість одного з майже рівних силами супротивників неславила б його в очах іншого. Тим паче, коли йшлося про давніх суперників. А неслава для витязя – гірше од смерті. Та й не було куди оріям завертати й ступатися – і так Блуд, здавалося, петлями коловодив потомлене вояцтво нескінченним низькогір’ям. Єдиний сякий-такий курний путівець зміївся через брід у міжгір’я – куди ж тут ступатися, у тенета Блуда здаватися?

Як не мудруй, йшлося до бойовища. Хоч того не хотілося ні оріїям, ні кімерам.

Аж тут Сваргапіт згадав старий звичай, з допомогою якого за давніх часів не раз вирішували конфлікти між во­йовничими сусідами.

– Раті наші рівні за силою. Навіщо ж нам проливати кров багатьох воїнів заради такої дріб’язкової суперечки? Коли вже зайшла мова про честь, то нехай вийде від вашої сторони богатир та в чесному герці зі мною розв’яже нашу незгоду.

Орії за спиною Сваргапіта й кімери на протилежному березі схвально загомоніли. Паче битв вони любили двобої, ратні змагання між богатирями.