2.12

12

Храм сей грозивсь зруйнувати Лігдамід пихатий,

Кривдник зухвалий; рать він привів доярів кобилиць,

Числом рівне піску військо кімерів, які проживають

Біля тієї протоки, нареченої на честь Інахової телиці.

О, проклятий царю, як затьмарився розум твій!

Відтоді бо ні йому не судилося повернутися до Скіфії,

Ані іншим тим, чиї повозки пістріли на Каїстрійському лузі,

Не дано було шлях додому знайти. Ібо лук твій – забороло Ефесу!

Каллімах, Гімн «До Артеміди»; 260-258 рр. до н. е.

Ассирія передусім завойовувала найбагатші, найродючіші зем­лі Азії. Орії зрозуміли це тоді, коли далеко позаду залишилися ос­танні форпости імперії Ашшура. Попереду стелилися малотравні кам’янисті плато. Раз у раз їх розчленовували пасма гір. Долини, плос­когір’я, гори – люди губилися в їхньому безмежжі, мов малі комашини в неозорому прадавньому пралісі. Шлях у цьому царстві кам’яного громаддя знав лише провідник. Він вів військо лише йому одному відомими стезями. Принаймні, Сваргапіт не зумів би віднайти дорогу назад уже через чотири-п’ять днів.

Дика, безлюдна місцевість простягалася довкруж. Ані міст, ані малих поселень не траплялося на шляху. І в цьому теж виявлявся разючий контраст із густозаселеною Ассирією. Інколи воям здавалося, що на сотні поприщ немає жодної людини. Хоча, насправді, зір обманював. Невдовзі сини Оратанії змогли переконатися в цьому.

...З кімерами орійське військо зіштовхнулося цілком несподіва­но. І ті, й інші майже одночасно вигулькнули з-за гористих пасм біля неширокої річечки. За словами провідника, тут вона міліла, і валунами можна було легко перебратися на протилежний бік. І орії, і кімери сподівалися, що їм ніхто не перешкоджатиме на переправі.

Зустрівшись, давні знайомці залементували, стали погрозливо розмахувати зброєю. Дійшло ледь не до сутички між передовими роз’їздами. Та вої все прибували та прибували, і суперники утрима­лися від кровопролиття.

Отак вони й вишикувалися: орії – на лі­вому березі, кімери – на правому. Стовбичили всього на відстані польоту стріли одні від одних. Над самим урізом води оскаженіло валували бойові пси-горлодери.

У степу між Чорним морем і Кавказькими горами пастуші роди зроду-віку виводили таких собак, які б допомагали вижити людям і їхній худібці впродовж тривалих голодних зим. Адже ж із першими снігами вовки збивалися у здоровенні зграї і нишпорили степом у пошуках будь-якої поживи. Кибитки о тій порі за звичаєм ставили колом, а всередину зганяли наніч худібку. Тримали впроголодь псів, аби ті чулись злішими й охочішими до протистояння зі смертю, яка нечутно приходила поночі з пітьми нічного степу. Почасти, не допомагали і пси. Бо голодні вовки накидалися гуртом, намертво хапали за горлянки і ноги псів, силоміць витягували в ніч і там розривали та жерли. Степові пси щозими платили своєю кров’ю за те, що зі сліпого щеняти бавилися і харчувалися вкупі зі своїми двоногими братами, і їли досита, і щенят приводили в світ під захистом стійбищ кінних лучників.

Клани породистих вівчарок і довгошерстих гампрів-вовкодавів століттями супроводжували клани табунників і вівчарів. Відколи ж кімери геть залюднили степ та почали перетворюватися із пастухів у воїнів-здобичників під орудою зухвалих степових царків, їхні чотириногі побратими також перебирали на себе нові ролі. Двоногі і чотириногі побратими по пару сезонів вправлялися воювати втрьох, як один. І справді, по вишколу перетворювалися на непереможних триголових страховиськ, котрих нажахані фригійці й іонійці прозвали кінокефалами, цебто людино-псами. Перші зіткнення в Малій Азії пішців у лляних хітонах із лавою вершників, – з якої люто вишкірялися кінські, собачі і людські голови, а самі люди більше спадали подобою на звірів у своїх волохатих гунях і ковпаках, – справили на народи Фригії, Каппадокії, Лідії, Іонії незабутнє і через віки враження. Кімерські витязі на бойових меринах із псами-горлодерами поверх сідел чи поміж копит надихнули співців-міфотворців на образи хтонічних почвар на кшталт химер. А їхні ковпаки з хвацько загнутими маківками з тих перших зіткнень у долинах Фригії на довгі віки увійшли в моду як убір справжніх чоловіків-коневодів.

З кожним роком, з кожним новим походом у квітучу землю Малої Азії – у колиску білої людини – тут на вічний спочинок лягало дедалі більше кімерів. Часто-густо звитяжців ховали похапцем – по похідному. Шоломами і мечами вигортали могилу. Викладали стінки з дикого каменю, а долівку – з утрамбованої глини. Вохрою малювали на каменях священні знаки, щоби пращури признали героя й прийняли в родове коло. На спід могили стелили корогву принесеного в жертву бика. На те ложе вкладали небіжчика при повній зброї й обладунку. Довжелезний двосічний меч вкладали в долоню покійника. Іноді на груди богатирські клали вірний бронебійний бронзовий чекан з крицевим пробійником. Обіч упокоювали вірного коня з коштовною вуздечкою. Розкладали корчаги з наїдками. Прощаючись, побратими полеглого вкидали йому на ложе, хто що мав. Ватаг – коштовний браслет з золота чи чеканної бронзи, або щось ліпше зі здобичі. Прості вояки, зазвичай, – вістря стріли з крихкого заліза, чи ще те, припасене з дому, із міцної бронзи, або трофейне скіфське із закарлючкою. Зверху перекладали кам’яну гробницю патиччям та очеретом. Тут таки скроплювали ту стріху жертовною кров’ю пари заводних коней та вишколених небіжчиком бойових псів. Насипали курган. Палили ватри. Водили вояцький аркан, салютуючи бартками. Гойно справляли тризну. Врочисто випивали по коновці гуслянки, а тим, що при дінці, щедро ділилися із небіжчиком. Тамували голод іппакою і кониною. Наситившись, знову бралися до танку й славоспівів. Пригадували сякі-такі кумедні пригоди з небіжчиком. Як коней мили в Данастрі, і парубійко тоді ледь не втопивсь. Як горі до агатірсів з сим небораком ходили по цілющу для коней Колоксаєву сіль. І таке всяке пригадували та реготали. З веселими вилясками пускалися ловити того зайця, котрий межи живими й неживими петляє, долю провіщає. Плескали одні одних по спинах, скалили зуби. Бо годилося з радістю небіжчика на той світ проваджати, а баляндрасами смерть від живих відганяти. Отож, самі впивалися і щиро вихлюпували з чаш, поливаючи домовину полеглого товариша хмільним урартським, табалським чи фригійським вином. І так – до світанку. А вдосвіта сідлали коней та віялися ген далі. Адже вся та земля належала їм – звитяжцям. Куди б не правувати конем – скрізь для кінних лучників знайдуться тлусті запечені бички, винні корчаги та солодкі лона.