2.11

11

У скіфів двоє юнаків царського роду П(о)лин

і Сколопіт були вигнані з батьківщини (…) і

зманили за собою безліч парубоцтва. Вони

оселилися на березі Каппадокії Понтійської

біля річки Термодонта, зайнявши підкорену

ними Темискирську рівнину. Звідти вони

протягом багатьох років чинили грабіжницькі

набіги на сусідні племена.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога «Історія Філіппа»,

ІI, 4, 1-3; 7 р. н. е.

Дорога… Далекая доріженька без кінця без краю… За обжитими примусовими переселенцями обводами Ассирії бита дорога зненацька закінчилася. Межа між світом багатовікового загосподарювання та землями волі окреслювалася так виразно, що орії аж головами хитали. Там, за спиною, панували закон і безпека, то правда, але панували також визиск і стільки поборів, що злидні ні-ні й зазирали то в одне, то в інше віконце саманних хиж. За порубіжними сторожовими вежами курні караванні путівці привільно в’юнилися вдалечінь серед необжитого горбогір’я. На один з таких путівців, нараяних Ша-Шуммою, військо втягнулося багатокілометровим полозом.

Сотня неквапом тупотіла за сотнею. Копита збивали в тутешній висхлій місцині таку куряву, що задні мимоволі притримували коненят. Валка розтягувалася. Вояки спрагло тягнулися вряди-годи до бурдюків з водою. Обтріпувалися від пилюги.

Деінде тоскно поскрипували недоладу посмаровані вози. Неначе затягували своєї – меланхолійно-тужливої. Поважні літами обозні на те супилися. Невдоволено озиралися на розтелеп. А от молодецтво не зважало на те квилиння. То перекидалося в’їдливими жартами. То розливало понад путівцем коли бадьорі, а частіше таки сумовиті згуки власних пісень:

Ой, там, в полі, при долині

Закривавилося нині.

Капле кровця у кирницю,

З кирниченьки річка тече,

Над річкою ворон кряче –

Воякова мати плаче…

Мимоволі пригадували бойових товаришів. Тих, котрі назавше згинули тут, в Азії, у веремії запеклих битв із могутніми чужинецькими арміями.

Одначе, сум надовго не затримувався в молодечих серцях. Нехай і потомлені, вояки радісно вишкірялися одні до одних. Пробі, додому верталися! О боги ласкаві, хоч і з втратами, а вирвалися із павучих тенет царя Бартатуа і його теперішнього союзника-й-свояка царя Асархаддона.

Кремезняк Суртр лункоголосо посвистує:

– А-го-гов, нечупари! Чи бебехи пообтовкали, чи так ся замордували! Нумо, жвавіше, лайдаки! Коненят поганяйте і самі не дрімайте! То ж бо нам ще нині скакати, поки не випріють сраки!

Воєвода Суртр гострослів’ям і помахами руки бадьорить та підганяє вояків авангарду. Їм належить задавати і самим витримувати похідний темп руху. Коли ж голова колони починає тюхикати бадьоріше й доладніше, здоровило вгамовується і притирається коником у голові колони позаду похідних князів. Сам нищечком позіхає, розслаблено похитуючись у сідлі. А тоді стріпується, наче старий беркут над бабаковою норою, та поскубує довгого вуса, та мугика свою улюблену співанку:

Ой візьму я підкручу пишні руді вуса,

Та й пройдуся між дівчат – поклонюся.

Котрій схочу – підморгну, іншій усміхнуся,

Нікотру не зачеплю, та тим не журюся…

І перегодя – по зітханні тужливому:

Що мені на ту гризоту?

Зовсім то не клопіт,

Що друзяки оженились,

А я й досі хлопець…

Схаменувшись, Суртр сторопіло втягує голову в плечі і косить банькатим оком туди, де князі тюхикають на баских нісейських жеребцях. Та ті не прислухаються до мугикання за спиною. Роз’їхалися широко, наче посварені. І парою слів не перемовляться. Либонь, Сваргапітові і кортіло б розважити друга, але, бач, той нахохлився роздратованим вохристокрилим степовим орлом. Нікого до себе не підпускає.

Сам до себе впівголоса під ніс щось згорьовано бурмосить Будимир. Насуплено товче воду в ступі, поїдом гризучи себе кривдою розладнаного кохання.

«Причарувала. Та, відтак, погордувала. Чи пак, таточко її погордував. Рабом обізвав. На смерть послав. А я ж із царського роду. Батько мій, можновладний Самбат, царем на радах сидів межи інших царів Кімерського союзу. То правда, розбили й потіснили нас скити. Але на рабів – не обернули. А як набігали, мовляв, по данину – отримували одкоша!».

Ходять жовна на засмалених сонцем вилицях степового витязя. Побратими зиркають краєм ока. Та не озиваються. Як перекипить, то попустить. Якось та гризота сама в собі переколотиться – та й вичахне. Адже сердечні рани тільки час лікує.

Німотно волочитися поза князями непосидючому воєводі вряди-годи набридає. Заверта коня назад, ближче до хлопців. О-о, тут є кого ганити та кпинити, є з ким простецьку вояцьку душу відвести жвавою перепалкою.

– А що, воєводо! – погукують до нього засмалені сонцем і вітром вояки авангару. – Може пора щось перекусити – живжика задурити?.. Діставайте-но, братове, та пополуднуємо верхи, чим попало, щоби в животі не бурчало.