2.10

10

В андрофагів найжорстокіші порядки

серед усіх людей. Вони не шанують

справедливості і не мають ніякого закону.

Вони – волоцюги, одяг носять схожий на

скіфський, але мають своє власне язичіє.

З тамтих [народів] тільки одні вони

живляться людським м’ясом.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Ассирійська провінція Алабрія танула в хмарищі куряви за спинами безстрашних синів Оратанії. Забувши про прикрощі та поневіряння, вони бадьоро просувалися на захід, у бік далекої батьківщини. І нових похідних пісень складали – про те, чим серце боліло, що нутро переживаннями вигризало. І гучноголосо бриніло над похідною колоною запилюжених вершників:

Ой сидить пугач на могилі

Та все «пугу!» та «пугу!».

Ой поспішітеся, вої-браття,

Вертатися з лугу!

Ой которії поспішали,

То ті вдома зимували;

А которії заблукали,

То ті в чужині пропадали.

Неблизький шлях стелився напівдикими, слабозаселеними прикордонними землями лівобережжя Тигра вздовж теренів Мусасира[1], а за ним – і Шупрії[2].

Тут і там виростали високі гори. Вдень шкварило, а вночі холоднеча пробирала до дрижаків. Хлопці куталися в баранячі безрукавки, в похідні шкіряні чемерки, в трофейні шерстяні опанчі.

По вечері зазвичай ще довгенько сиділи та грілися теплом ватр. Щемливі пісні батьківщини згадували. Відігрівали зашкарублі душі, невлад затягуючи то гагілкових, то русальних, то обжинкових, то неньчиних колискових…

Рахмана Варуга ледь не кожного такого погожого вечора уклінно припрошували узвару з полиново-чебрецевими пахощами батьківщини для товариства заварити, аби знеможені тіла й серця зігріти. Та котроюсь химерною старосвітською відою-казкою товариство забавити.

– Дідуньо Варуже, а оповіж-но нам якусь билицю, – не цуралися повагом приступити й шанобливо у ноги вклонитися військовому цілителеві. 

– Га, наталували кендюхи? Тепер аби позубоскалити? – рахман для годиться комизився. Але ясними очима з-під кущуватих брів лагідно обіймав молодецтво. Усіх сих славних діточок Оратанії ладен був до серця притулити, від лиха собою заступити.

– Та ні ж бо, дідуньо. Поділіться мудрістю пращурів.

– Ага, ага… Затямте, синове, хто в батьків мудрости питає, той на добру стежку звертає… Гаразд, наслухáйте, та на вус мотайте. От оповіжу вам нині віду про лихих сусідів наших з опівнічних борів та боліт безкраїх.

– Про упирів?.. Про костогризів?.. Повідай! Повідай, дідуньо.

– Пробі! Чого торохтите, як скитські калатальця?! Осьо розсідайтеся й слухайте.

Варуг замислено скуйовджує довгу сиву бороду. Відтак, гуторить:

– Ото як випада зима довга й голодна, вряди-годи набігають з-за Залісся вовкулаки двоногі – моква та мокша. Замерзлими річковими сточищами, неначе битими путівцями, прокрадаються. Виголоднілими упирями на діточок Оратанії напосідаються. І не ступаються, неситі, поки не отримують такого одкоша, що за своє зло аж кутніми спльовують та кровою відхаркують…

Три сестри, три богині верховодять життям тих дрімучих лісових племен півночі – Яга, Марья і Мокошь. І три боги – Кощєй, Лєший і Домовой.

Найстаріші – Яга і Кощей – правлять усім тим неозорим лісовим царством. Владарюють і над живими, і над померлими, і над неприкаяними-заложними дітьми лісу. Їхнє царство відділене від світу людей і має назву Нав. Нав-богам лісові люди щороку платять криваву данину, приносячи в жертву по семеро найгожіших та родимками помічених дівчаток. Гожих – у наречені Кощеєві, щоб родючими були сім місяців в році. Мічених – у відьомську службу Язі. Ті відьми-родимичі заповідні лісові погости-капища Яги від людей захищають. Чоловіків-мисливців, як здибають, на смерть б’ють. Із жінок, як приблудяться прохачками, тяжку плату майбутньої крові збирають.

За Нав-пралісами є й обжиті місця. Ото в тих лісах прохідних, куди смертні навідуються, що лежать довкола людських дєрєвєнь, чигає на душі людські середуща пара богів – Марья та Лєший. Марь присилає служниць своїх – пропасниць і кроварів – висотувати життєві соки та забирати душі людські. Вона їх на погостах опоряджає та навчає, як прокласти шлях-доріженьку у потойбічне Нав-царство служити-кланятися Язі та Кощеєві. Сі боги – Марья та Лєший – найнеситіші до людських жертв. І коли невдоволені замало пролитою кров’ю та голодні, тоді самі вони прилеглими до дєрєвєнь лісами поночі колобродять та виглядають, кого би ще в нетрища заманити та заморити.

А в дєрєвнях тих лісовиків, наглухо захищених від бору за-бором, яким відгороджуються від лісової нежиті, править над тамтешніми людьми пара богів наймолодших та найласкавіших до смертних – матушка Мокошь та батюшка Домовой. Лише сим малим крові людської своїх же родовичів лісовики мокша і моква не ллють. Квашу і збитень з морошь-ягоди для Мокошь готують, а брагою грибною Домовому кланяються. І самі тими дарами частуються без міри, і причастушки застільні співають, і балагурять до безумства, і з ласки тих богів злягаються та плодяться у тих лісових дєрєвнях за борами високими та болотами глибокими…