2.9

9

Перси звуть усіх їх саками за назвою

найближчого племені (…) Найвідоміші

з них: саки, масагети, дахи, есседони…

Гай Пліній Старший, «Природнича

історія», Кн. VІ, 19, 50; 77 р.

Туртанові Асархаддон повелів відповідати головою за ут­римання Аррапхи. І туртан в’юном на розпеченій пательні в’юнився, аби виправдати довіру царя над царями. Ночі не спав, вимудровуючи дедалі нові способи для ослаблення й роздроблення військової потуги супротивників. То й не здивувався, ба, навіть втішився посольству від грізного війська варварів-союзників Каштаріті.

Ша-Набу-Шу зреагував по вояцьки рішуче й без зволікань. Посперечавшися для годиться, погодитися з усіма вимогами, висунутими Мандроклом. Написав охоронну табличку, що мала захищати оріїв від збройних конфліктів із військами ассирійських намісників та підвладних імперії царків і вождів племен. Пе­чатку туртана – найвищої в імперії особи після царя й абаракку – знали всі чиновники та військові. Вона охороняла оріїв у дорозі незгірше гострих мечів. Опріч цього, Ша-Набу-Шу проти бажання “подарував” Мандроклові раба-перекладача, родом табальця, який доско­нало володів ассирійською, кімерською й урартською мовами. Також туртан приставив до війська варварів дві сотні катафрактаріїв. Їм наказано супроводжувати оріїв дорогами імперії та пильно стежити, аби ті не порушували умов мирного переходу, цебто не грабували зустрічні каравани і поселення, не чинили наруги над мирним населенням, пересувалися лише вдень і ні за яких обставин не сходили з визначеного туртаном маршруту, на ночівлю зупинялися далеко від поселень, у місцях пустельних та відлюдних, не входили в міста й таке інше. Мандрокл погодився із зустрічними вимогами, аби тільки хутчіше залагодити угоду та віддалитися з театру воєнних дій, на якому от-от мали з’явитися скіфи.

Й орії вирушили в далеку путь. Не доходячи до Аррапхи, заверну­ли круто на північ, щоб обійти стороною етнічну Ассирію. Просувалися бадьорим темпом. Вервечка возів зі здобиччю та припасами шпарко котилася вимощеними путівцями від одної дорожньої станції до іншої. На тих станціях поповнювали запас води і – раз на три доби – фуражу й провіанту, котрими страшних уман манда забезпечували зі своїх складів тамтешні чиновники, не сміючи ослухатися письмового розпорядження туртана.

Провінцію Замуа, охоплену дрібними селянськими бунтами, військо перетнуло більш-менш спокійно. А от уже в сусідній Алабрії оріям довелося зіткнутися з летючими загонами саків. Кілька днів поспіль кочівники наскакували з засад на сторожові заслони, намагалися прорватися до багатого на здобич обозу. Сваргапіт, озлоблений на скіфів, не обмежувався пасивною обо­роною. Вишколені порубіжні задруги не поступалися сакам у стрімкос­ті й маневреності. З півдюжини разів князь, очоливши їх, особисто пускався в карколомні погоні, відбивав у кочівників худобу, інколи знищу­вав невеличкі ватаги розбишаків. Однак – не заривався, бо пам’ятав: з мисливця може запросто перетворитися на здобич.

Військо тим часом неухильно просувалося вимощеним путівцем, не збавляючи темпу. Походячки підточували вістря мечів і сулиць. Перевіряли тятиви, перемацували стріли. Обтяжливих та парких обладунків не знімали. Раз-по-раз розсилали свіжі роз’їзди вусебіч від похідної колони. Зброю тримали напохваті і пильності не втрачали. Кожен усвідомлював, що таке умовно мирне сусідство із агресивними кочівниками довго не протриває.

І ось одного дня дорогу оріям загородило чимале військо.

– А грім би вас всіх побив! – скрипнув зубами Сваргапіт, узрівши супротивну рать. Не довго думаючи, витязь наказав розгортати коло­ну в бойовий стрій.

Небавом ласе нутро обозу поскручувалося в декілька оборонних кіл. Ззовні вишикувалися вершники, наїжачені гострими сулицями. Такий от їжачий виводок приготувався одкоша дати і кратно дужчому супротивнику.

– Осоружні скитальці! Як гадаєш, побратиме, мо’, якось розминемося? – поспитав Будимир, суплячи густі брови.

– Спробую, – упівголоса відгукнувся Сваргапіт і непевно зітхнув. – Друже, бери провід над військом. Я ж поскачу до саків. Мо’, вдасться порозумітися.

Прихопивши десяток воїнів, Сваргапіт рішуче поскакав до супротивників. За своє життя молодець не турбувався. Скакав-бо не до лукавих ассирійців, а до гордовитих, прямосердих синів Степу. Вони, принаймні, поважали ворогів, цінували хоробрість і ніколи не чинили наруги над послами і тими, хто приходив до них з миром.

Із ледь вловимими відблисками подиву в очах саки розступилися перед Сваргапітом та його почтом. До них ту ж мить наблизився якийсь родовитий витязь з гривною вождя на грудях.

– Я – Сваргапіт, похідний князь оріїв, хочу говорити з вашим повелителем, царем Ішпака.

– Слідуй за мною, витязю, – локанічно відізвався сак і погнав коня на взгірок обіч дороги.

Цар саків виявився не набагато старшим за орія. Його чорні очі дивилися спокійно й допитливо, а в поставі вгадувалася шляхетність справжнього степового лицаря.

– Нехай м’яко стелиться мурава під копитами твоїх коней, – гість з шанобою приклав долоню до грудей і ледь схилив голову.

Обмінявшись традиційними словами вітання, Сваргапіт повів мову про суть візиту: