2.8

8

Боги царя над царями, мого володаря,

будьте за свідків мені. Підтвердіть

істину цього мого пророцтва: великі

боги дарують цареві, моєму володареві,

багато років правління над всіма країнами.

Пророцтво Бел-Ушезіба для Асархаддона.

Ніневійський архів; 670-і рр. до н. е.

Асархаддон утік із Ніневії, залитої кров’ю родин зрадників. Матір Накію залишив порядкувати в палаці й наглядати за зміїним гніздом. Цар придивлявся, де б то звести собі надійну цитадель, за стіни якої не прослизне грішник із кинджалом чи алабастром з отрутою. Владар аж тепер осягнув мотиви здавалось би безстрашного діда Саргона, коли він так само уникав затримуватися у столицях-кублищах підступної аристократії й духовенства, а натомість для себе й відданої армійської еліти спорудив Дур-Шаррукін. Яким, виявляється, мудрим і прозорливим був дід. От з кого варто брати приклад.

Пригадалося, як знать Ассирії відплатила славетному цареві за те, що життя власне поклав задля розбудови великої держави. Як на звістку про смерть царя піддані не почали посипати голови попелом, а вдягалися в святкові шати, обіймались на радощах і змовлялися про повалення Саргонового спадку. О, трикляті… Як же Асархаддон їх усіх ненавидів… А тепер… тепер і остерігався…

Пригадалося, як вбивство кімерами Саргона стало кінцем його грандіозної столиці. І ледь не стало кінцем його великої держави. Дорослішаючи, Асархаддон ретельно, до кожного знаку, перечитав численні свідчення тогочасної кризи. Дошукувався правди: за віщо ж такою чорною невдячністю знать і чернь-чорноголові відплатили його рідному дідові? Клинописи не брехали: тільки-но звістка про загибіль Саргона долетіла до столиці, народ збурився. Товписько люду з дітьми й манатками самочинно залишило Дур-Шарруккін – місто царя, який прогнівав богів. Силоміць оселені в столиці міщани, неначе пацюки, розбігалися по своїх батьківщинах. А за простолюдом із Дур-Шарруккіна потягнулася й знать, забобонно застрашена й шокована смертю царя від руки диких варварів – божої кари на грішників. Ніколи до того боги так промовисто не виказували свій гнів проти царя – помазаника божого. Ніколи до того боги не плюгавили владаря Ассирії знеголовленням на потіху варварам. Небіжчикові злі язики пригадали геть усе: і найперший гріх, коли самовільно захопив трон царів над царями, і наступний гріх, коли винищив усіх найближчих родичів старого царя Салманасара V, які по крові й покону мали більше прав претендувати на трон Ассирії, аніж безродний генерал. І решту гріхів пригадували полеглому деспотові. І замість жалоби вбиралися в святкові одежі. Та виходили на вулиці святкувати. Бо з Ніневії прийшла звістка, що царицю замордовано, і боги благословляють реставрацію споконвічної священної династії царів над царями…

О, трикляті… Як же Асархаддон їх усіх ненавидів… А тепер… тепер і остерігався…

Асархаддон проводив час серед найвірніших армійських підрозділів і за довгими молитвами в храмах Шамаша. Таємна служба регулярно клала на стіл цареві рапорти розгалуженої мережі внутрішньої й зовнішньої розвідки. Щоднини – дедалі більш кепські й тривожні донесення. Такі, що слабкодуху, перечитавши їх, не гріх було запанікувати. Е-ні, Асархаддон, не панікував. Змалечку ненька Накія вчила свого синочка-напівкровку виживати. Одначе хвилями то відчай, то розпука, то містичний страх розплати за гріхи діда й батька виморожували душу царя над царями.

І тоді Асархаддон надовго усамітнювався в храмі. Падав долілиць перед ликом Шамаша. Тягнув руки благально до божества. Зі щедрими цілопаленнями смол теребінта, самшита, ялівця й інших найкоштовніших пахощів раз у раз скеровував до оракула бога офіційні запити щодо всіх тих викликів і загроз, що ятрили серце, щодо кожного кроку свого в зовнішній та внутрішній політиці. І коли в храмі сам лишався віч-на-віч із божеством, довгі розмови вів з ним. А може, із самим собою? Тієї неспокійної пори про таке в бога випитував:

– О, Шамаше, господи мій, змилуйся наді мною, рабом твоїм. І ополчися проти сонму супротивників моїх! Ось, вивідники із посольств до країн близьких та далеких доносять мені злії вістки. Ворохобляться, потай змовляються скинути ярмо Ашшура з вий своїх, гріховне і клятвопорушне замишляють у серцях своїх царі із усіх чотирьох окраїн світу!

О, Шамаше, господи мій, змилуйся наді мною, рабом твоїм! Направ, проречи моїм ворожбитам, що ж я маю чинити? Ось бо Баалуї, цар Тіра, перестав надсилати дари в Ніневію, зводить фортифікації та набирає війська серед кіпріотів Острова Данаїв, ахеїв із земель Йавана, турдетанів із Тартеса та інших варварів із далеких народів моря. О, Шамаше, зобач і розсуди по правді: ось бо сипле золотом цар Сідона та підбурює проти мене царів земель понад Морем Заходу Сонця…

О, Шамаше, господи мій, споглянь: ось на півдні ухиляються від сплати податей і потай грабують торгові каравани царі-розбійники Асухілі Арзанійський та Лайле з пустельної країни Базу. Усі вони потайки зносяться з Єгиптом та покладаються на незчисленну армію фараона Тахарки, лицеміра й бахвала, котрий багато обіцяє, проте не порятує тих змовників, коли переповниться чаша терпіння мого, і меч бога Ашшура здійметься для битв і пролиття річок крові…

Ось, помазаник твій, засновник роду мого Шаррукін Великий, з волі твоєї, господи, мав силу нещадно карати підступний Єгипет за гріхи його. На скрижалях слави дід Шаррукін закарбував внукам-правнукам своїм заповіт, як належить чинити із грішниками. Наче до серця мого промовля він таке: «Ганнон, цар Гази в союзі з фараоном Єгипту у Рафії виступив проти мене. Я дав їм бій. Себех із Єгипту злякався моїх армій і втік. Ніхто з того часу не бачив навіть його слідочка. Я забрав у моє володіння землі Ганнона, царя Гази. Я наклав на фараона Єгипту, на Самсію, царя Арабії, та на Іт-Амара, царя Сабії, данину золотом, бальзамічними смолами, конями і верблюдами».