2.6

6

Тут (у Закавказзі) мідійці вступили зі скіфами

в бій і коли зазнали поразки в битві, то позбу-

лися влади, а скіфи заволоділи всією Азією.

Геродот, «Скіфський логос»; 450-ті рр. до н. е.

Сакасаї не затримувалися ні на мить, узрівши, що сталося з їхніми ватагами-послами. Підібрали закривавленого Рошаку й галопом понеслися вдалечінь, підстьобувані прокльонами й улюлюкан­ням дружинників.

Чутка про замах на князя Сваргапіта – безстрашного привідцю й улюбленця війська – розлютила оріїв. Скрізь лунали гнівні вигуки й заклики до помсти, згадувалися кривди, завдані скіфами віддавна. Ніхто до пуття ще не знав, що насправді трапилося, але рої воїв кидали свої заняття і, немов за командою, громадилися довкола княжого шатра. Задні ще тільки підходили, розсували вози, ладнали собі місце, а передні вже викликали до себе привідцю.

Зачувши багатотисячний гул голосів, Сваргапіт перервав раду з содругами й вийшов до дружинників. Кілька воїв підко­тили під шатро воза, завантаженого міхами зі збіжжям. Похідний князь вибрався на нього, аби зорити в очі товариству.

Вояцтво полегко зітхнуло, узрівши привідцю живим-неуш­кодженим. І вибухнуло тисячоголосим ревиськом, вітаючи й славословлячи князя. Та ось Сваргапіт звів десницю, і військо змовкло.

– Други-браття мої! Вої преславні та дужі! Нині у шатрі зустрівся я із послами царя Бартатуа. Не хочу згадувати, яку кривду хотів учинити один з них осібно мені. Те минулося, адже боги-хранителі в особі іншого гостя несподівано низпослали мені рятівника. Та пе­че мене серце за інше – за те, що воліє вчинити із усіма нами цар скитів. Рік через посла, аби вирушали ми у стан наших нинішніх супро­тивників ассирійців і з ними вкупі підступно напали на мідійське військо. Чи ви коли чули таке? Це й помислити важко. Виходить, лише заради примхи Бартатуа ми майже цілісінький рік знесилювали се­бе у тяжкій борні з ассирійцями. Скільки нашої крові скропило цю землю. Скільки життів згубилося, скільки братів, родовичів, друзів-соратників наклали головами, допомагаючи мідійцям скинути ассирійське ярмо. Не за гріш воювали – за обіцяну Бартатуа во­лю. Ось вона, скитська обіцянка. Ось і плата за вірну службу. Дочекалися. Мені був уготований трунок. Та ще – кинджал у груди. Вам – доля рабів або й того гірше – зрадників. Чому та за що, запи­таєте. Знайте: цар скитів запалав хіттю до доньки повелителя Ассирії. Привідця отих жорстокосердих сакасаїв забажав позлюбитися зі справжньою царівною і сим угамувати свою безмірну гординю та зміцнити владу в завойованих землях. І от, ми спливаємо по­том та кров’ю у бойовищах з ассирійцями й наївно віримо, що цим помножуємо славу Бартатуа, а собі вислуговуємо ратну повинність. Самі себе вколисали тією вірою та й плуганимося під ярмом, не ремигаючи. Дурисвіти ми, ламке бадилиння під буревієм! Ба, Бартатуа розміняв нас на ассирійську царівну. А бодай би його кобиляча кислиця вдавила! Бо тепер орії стали йому на заваді. Аби осоромити наше горде ймення перед усіма народами підступною зрадою та аби знищити нас до решти, хитромудрий цар Бартатуа забаг натравити оріїв на наших союзників! Чуєте? На мідійців, з якими оце котру седмицю ділимо тягар далекого походу й виснажливої борні!.. Ех, товариство, за віщо ж ми проливаємо тут свою кров, за віщо вмираємо?! Чого ради і проти кого прийшли сюди воювати?.. Озир­ніться, братове, як ото я нині озирнувся й у відчаї схопився за го­лову! Якою незчисленною, грізною та повносилою вирушила наша рать у похід. Пригадуєте? Нема тепер половини тих братчиків, які скакали плече до плеча з вами в далекий чужкрай. Немає десятка, в якому б не наклали головами принаймні один-пара воїв. А гинули ж найхоробріші, найславніші. Нема воя, в якого не знайдеться шрамів і ще зовсім свіжих ран, щедро надарованих супротивниками в кри­вавих січах. Ото й весь наш набуток. Та ще золото. Та ще глум Бартатуа й скитів, які понукають нами, гейби рабами. Учора бийся з урартом, сьогодні – із ассирійцем, завтра – з мі­дійцем, позавтра – ще з кимось. І так, поки не згинемо на радість нашим єдиним воріженькам – скитам. Тим скитам, які кілька­надцять літ тому приволоклися та розтрощили союз племен Чемерії, попалили нашу квітучу Оратанію, ви­топтали ниви, зруйнували городища, спопелили села, побили батьків наших, поглумилися над матерями... О, боги… і ми забули сю кривду! І вкупі із тими, кому любе скитацьке та розбишацьке життя, ми сумирно попленталися плюндрувати чужі краї, топтати ниви таких самих мирних оратаїв, як і ми, допомагати ненаситним до чужого добра скотопасам підкорювати нові народи. Там, в Оратанії, поля позаростали бур’яном. Ми ж оремо тут мечами, сіємо руїну та смер­ть, наче бузувіри, чорнобожі поріддя. Схаменутися час нам, орії! Час згадати, що ми – такі ж люди. Бо відречуться від нас боги, проклянуть і свої, і чужинські... Чи мо’, сподобалося вам убивати, грабу­вати, жити наругою й ґвалтом? Коли так, то йдіть собі воювати во­лелюбних мідійців. Рушайте, бо так повелів Бартатуа, а непослуху він не потерпить. Коріться, бо той скит та ассирійська царівна – пани над вами. Захочуть – помилують. А не захочуть – пошлють вас на смерть у тридев’яте царство. Вам вирішувати до­лю свою. Я неволити не бажаю нікого... З мене ж доста війни. Доста вбивств, доста ран, доста крові. А найпаче – лукавства царя Бартатуа. Сподівався, відданість наша знайде в його серці шанобу. Він же воліє знищити нас, і то чужими руками. У корені хоче підрубати Оратанію, вигубити її опору, розвіяти світами її міць та окрасу... Бачать боги, я раніше не розумів того. Вільний з народжен­ня, віддався в неволю до скита... Й ось аж тепер прозрів... І кажу собі – годі! Я не раб його. І не безумець, аби воювати з усіма, на кого мені вкажуть. Нехай ліпше вмру, гидуючи наказом Бартатуа, аніж всаджу ніж у спину своєму бойовому содругу та покірно далі служитиму завойов­никам... Доста, вої-други мої! Я повертаюся в Оратанію! І кличу за собою всіх, у чиїх серцях ще живе згадка про дідизну, про кревних. Кличу тих, кого не лякають нові випробування, а мо’ й смерть во ім’я життя. Тих, хто не забув, яка батьківщина його поро­дила і виплекала, хто пам’ятає, що він – орій!