2.5

5

Скіфи не мають звички чекати, коли вороги

до них доберуться, (…) і самі першими

виступають назустріч своїй здобичі.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога «Історія Філіппа»,

ІI, 3, 12; 7 р. н. е.

Увечері Сваргапіт зібрав у розкішному золототканому шатрі, захопленому в ассирійського воєначальника, Будимира, Саврана й Мандрокла. Відтак звелів закликати послів.

Увійшло двоє. Старшого не раз бачив при цареві Бартатуа. Обличчя молодшого теж будило в пам’яті невиразні спогади. Посли прибули в лускатих бронзових панцирах та зі зброєю, ніби збира­лися не на переговори, а в бій. Сваргапіт, однак, не надав цьому значення. Адже перед ним розкрилили рамена витязі з добірної старшої дружини царя. А вони, як відомо, не скидали обладунків навіть уночі.

Посли з гідністю поклонилися. Наперед вийшов старший.

– Вождю орачів, Великий Бартатуа наказав мені розмовляти з то­бою наодинці. Чи слово царя вже нічого не важить для тебе?

– То мої други й такі самі вожді, як і я, – суплячись, повчально відізвався Сваргапіт. – Я не маю влади ні над ними, ні над їхніми ратями, хоч на час походу вони й уступили мені провід над військом. Цар скитів мав пам’ятати це, коли виряджав вас. Коли ж ти хочеш вбити клин межи нами, то йди собі.

Скіф набурмосився. Напівобернувся й уже було ступив півкроку до виходу. Та стримався. Обернувся. Оббіг вовчим поглядом шатро, оцінюючи присутніх і їхню зброю, мовчки пожував губами.

– Воля твоя, – злегка розвів руками і багатозначно покосився на свого супутника.

– То з чим прискакали, послове?

– Великий цар Бартатуа наказує тобі, вождю орачів, виступати до Аррапхи, з’єднатися там із армією царя Ассирії Асархаддона й укупі з ним напасти й розбити військо мідійця Каштаріті.

Коли б грім прогримів серед ясного неба, а білий день ураз змінився ніччю, орії здивувалися б менше, ніж почувши отаке.

Приголомшено німували хвилину-другу – у головах просто не вкладалося почуте.

– Що-що?.. Що рече нам цар Бартатуа?.. – недовірливо перепитав Сваргапіт. Долоня шарпнулася до потилиці почіхати шрам від ассирійського меча, що наче від почутого нараз гостро занив.

Посол неквапливо, із нотками владного пафосу, повторив.

І тут присутні вибухнули обуренням. Першим зірвався на ноги крутоплечий велет Будимир.

– Та чи він здурів, той ваш цар?! Чи йому що пороблено?! Та ми ж тут… ми!.. – потрясаючи здоровими, як довбні, п’ястуками, Будимир аж захлинався від праведного гніву. Кривда так горлянку здушила, що слів не знаходив. Вия й лице набубнявіли. З вибалушених очей блискавиці кресали.

Сваргапіт ледве закликав содругів вгамуватися.

– Чекай-но, – озвався він до скіфа. – Та чи ж не сам Бартатуа по­велів мені й оріям іти з Каштаріті супроти ассирійців? Як же тепер він може наказувати нам укупі з ассирійцями виступити супроти Каштаріті?.. З учорашніми запеклими ворогами любесенько обійнятися – і розвернутися бити в спину вчорашніх бойових побратимів?.. Га, ските? Чи я вірно тлумачу? Чи, може, се ти, после, переплутав, поки до нас скакав та вино жлуктав?

Скіф зверхньо посміхнувся.

– Я передав почуте з вуст Великого царя. І нічого не плутав.

– Як же таке можливе? – вражено закліпав князь.

– Вождь орачів хоче знати причину?.. Великий Бартатуа не криєть­ся з нею. Ти вправі знати, що повелитель наймогутнішої із зем­них держав Асархаддон визнав нашого царя Бартатуа за найславетнішого із мужів. І забажав поріднитися з повелителем скіфів, як рівний з рівним. Він запропонував нашому цареві руку своєї юної й ліпої, як пречиста Табіті, кра­суні-доньки. У придане за царівну Асархаддон прислав у Стан три каравани зі золотом, самоцвітами, пишними паволоками, роззолоченими зброєю й начинням без ліку. Довгоногих породистих диво-коней цілий табун пригнав. А за викуп попросив у могутнього зятя втрутитися у війну з повсталими рабами ассирійськими. Із тими мідійськими провінціями, що зралили царя. Отож кланявся нам грізний цар ассирійський і ґречно припросив царя Бартатуа відкликати свій загін із війська бунтівника Каштаріті. Аби навально вдарити на мідійців з тилу в той час, коли Асархаддон почне наступ з фронту. Ото, виконуючи волю Великого Бартатуа, я й прибув до тебе, вождю орачів. І маю наказ супроводжувати тебе в поході проти мідійців. А тільки-но зламаємо тому Каштаріті хребта, а його народ присилуємо у підданство скіфам, цар Бартатуа дозволить охочим воям хліборобських племен повернутися у рідні краї.

– А нас цар питав, коли таке рішення приймав? – скрижанілим тоном поцікавився Сваргапіт.

– Великий Бартатуа не потребує нічиїх порад. Він – волостелин. А після того, як Асархаддон пообіцяв, що уступить скіфам під кочування й збір полюддя буйнотравні мідійські й маннейські землі, мій цар стане волостелином над волостелинами.

– Твій цар годує нас порожніми обіцянками, а сам, вочевидячки, прагне винищити нас до решти, коли натравлює, наче зграю скажених псів, то на одного, то на іншого супротивника. А ми – не пси! Доста! Щедро власними життями і крівцею ми скитському цареві послужили! За воленьку доста і власної, і чужої крові пролили! Сповна розквиталися! Ой, сповна! Отож, боги свідки, годі з нас! Годі! – Сваргапіт різко зірвався на ноги. Очі його захмарили обурення й ненависть. – Твій цар – не витязь, який тримається даного слова, а корисливий перекинчик! Так і перекажеш йому, чуєш?! І ще передай: орії відмовляються зраджувати тих, з котрими йшли на ворога пліч-о-пліч у стількох битвах, та перебігати на бік тих, які в запеклих бойовищах винищили майже половину нашого війська... А тепер заби­райся-но звідсіля.