2.4

4

Ми повинні показати себе

не гірше за наших батьків,

гідними нашої стародавньої слави.

Сентенція царя Спарти Архидама;

цит. за: Фукідід, «Історія», ІІ, 11;

410-і рр. до н. е.

Брязкіт зброї, бойові кличі, хрип поранених потроху вщухали. Фортеця впала. Сутички тривали ще де-інде в галереях західного укрі­плення цитаделі та біля казарм.

Орії приступили до фортеці Сундур пізно вночі. І зразу ж, з упевненістю бувалих, подерлися на приступ. Поки ассирійці спросоння збагну­ли, в чому річ, і зчинили галас, передні десятки загартованих у бо­йовищах штурмовиків опинилися на стінах. А далі у хід пішов потуж­ний ассирійський таран, захоплений у Зібірі практичним воєводою Мандроклом.

…Затиснутий у кут, ассирієць відчайдушно оборонявся. Із заціпле­них зубів виривалося тяжке хекання. Сваргапіт напирав. Його руки не знали спочинку, а серце жалю. Укотре злетів над головою двосічний крицевий меч. Розтрощений на скалки щит разом з відсіченою нижче ліктя шуйцею впали до ніг ассирійця. Бородань аж завив від болю. Сваргапіт, крутонувши мечем, підтяв ворога знизу.

– Сімнадцятий, – холоднокровно підсумував князь, ступаючи до виходу.

Просторий плац перед цитаделлю заливало сонячне сяйво. Сонце розпеченою кулею висіло прямо над головою та немилосердно пекло. Давно пожухли трави, листя на деревах. Ішлося до осені.

Сваргапіт випив з півцебра холодної колодязної води. Решту ви­хилив на себе зверху, змиваючи з панцира ворожу кров. Побіч князя ще тирлувалася дюжина воїв. Решта розбрелися в пошуках здобичі цитаделлю та прилеглими до неї зі сходу міськими кварталами. Невдовзі підійшов з двома десятками воїнів воєвода Мандрокл.

– І що? – втомлено обтираючи піт з чола, поцікавився в нього Сваргапіт.

– Пробі, княже! Перемога.

– Питаю, чи пособили Будимирові?

Воєвода спроквола пошкріб п’ятірнею потилицю.

– Він і сам уже майже впорався. Махнув на мене рукою, казав вертатися.

– Ну, то поскакали. Се бадиляччя виполено, – звелів князь, вискакуючи на коня.

Невеличка кавалькада пустилася вуличкою вниз до розтрощених воріт. Пофоркуючи, конячки обережно вибирали шлях між завалами трупів, калабанями крові, перекинутими возами, купами черепків і лахміття.

– Упорались цього разу на диво хутко. Аж радість бере, – крутився у сідлі хмільний від перемоги Ладимир.

– Еге ж, – поважно підтакнув Мандрокл. – Це добрий знак. На успіх. Від Сундуру до Аррапхи вершникові якихось зо три денних переходи. А там зустрінемося з ратями Каштаріті та вкупі вивільнимо останній клапоть мідійської землі з-під ярма ассирійців. На тому й службі кінець.

– Каштаріті навряд чи зупиниться, як здобуде Аррапху, – Сваргапіт скептично похитав головою. – У помислах мідійці бачать себе вже під стінами Ніневії…

Душероздираючий дівочий вереск заглушив останні слова князя.

Молодець з несподіванки різко натягнув повіддя. Відтак притьмом скочив з огира і, не роздумуючи, кинувся на крик. Пхнув ногою двері й став на порозі хижі: грізноокий, забризканий кров’ю, розпатланий і... прегарний у своїй благородній мужності. Назустріч підхопився дебелий вояк. Вихопив меча, закрив раменами від князя сполотніле, нажахане дівчисько в розшматованій сорочці.

Сваргапіт схрестив погляд на воїнові. Був він зі степових гелонів. В очах ґвалтівника палав хтивий вогонь. Груди розпирало тяжке дихання – ознака недавньої боротьби.

Благородний за вдачею Сваргапіт не терпів наруги. Проте віднедавна мусив рахуватися з неписаним законом війни, який дозволяв воїнові чинити зі своєю здобиччю, що кому заманеться. Тому приборкав гнів.

– Що, княже? – стовбурчачись, поцікавився хтивоокий харциз. Меча не опускав.

– Пусти дівча, – над силу спокійно-крижаним тоном видавив із себе Сваргапіт.

– Вона – моя! Учиню з нею, як захочу! І не питатимуся нікого. Навіть тебе, княже.

Сваргапіт скривив вуста і гидливо сплюнув.

– Побоявся би богів. Гніву Лада та Лади. Чи забув орійські покони?

Очі гелона забігали хижою. Густі брови зійшлися на переніссі.

– На війні – свої покони, – глухо вичавив харцизяка. – Хтозна, чи повернемося колись на батьківщину. Тут тра жити й брати від життя все, що лише можна взяти. Не відпускати ж мені її, коли вже приглянув... Отож іди собі, княже, своєю дорогою. Не втручайся.

– Пусти… – жорстко наполіг Сваргапіт. – Я велю відсипати тобі золота. Купиш собі любов блудниць, котрі, мов надокучливі мухи, волочаться за обозом.

Гелон спостеріг, що Сваргапіт не збирається відступатися. Влаштовувати сварку із самим князем йому не хотілося. Але поступатися так просто – теж, бо князь намірився умалити його гонор подачкою.

Гелон криво посміхнувся.

– Бачу, дівка й тобі запала в око, княже, коли не скупишся на золото. Бери так, у дар, та спробуй сьої солодкої втіхи. А я со­бі ще знайду.