2.3

3

Неси зі смиренням (…) ту недолю,

що судилась тобі…

Каллімах, Гімн V «До омовіння Паллади»;

260-ті рр. до н. е.

Ніч у безбережному прикаспійському степу осипалася зорями. Зорепадом плакало небо. Відправляло небесні блискітки в мерехтливий політ. Похилий та швидкоплинний, як життя людське. Сіялося сито небесне. А кажуть, кожна зіронька, то доля чиясь. Небесним вінником боги безжальні підмітали неозорий Молочний шлях. Немилосердно змітаючи на узбіччя долі-пилинки. Сотнями, тисячами, десятками тисяч змітаючи ті іскорки-життя смертних у віхолі невблаганної історії. Історії, котра топтала долі, і несла смертним дедалі нові життєві випробування, і сіяла смерть та горе, і цілі народи зрушувала й перемішувала, а мапи царств перекроювала.

Ніч у безбережному прикаспійському степу осипалася зорями. Неначе богиня сиділа край Молочного шляху і рясно зіроньки-слізоньки долу ронила. Беззвучно падали метеори на занімілий від зачудування степ. Безсило згоряли й згасали, як згасає розбите кохання.

Апітая ридала. Гірко, скривджено, із рузпучливим підвиванням. Рясних сліз не встигала втирати. Схлипувала. Шепотіла щось зобиджено сама собі. І знову заходилася безутішним плачем.

Апітая прощалася зі щасливим дівуванням своїм. Зі щастячком жити вільною пташиною і порхати, куди душа жадає. Із коханням, яке так брутально розтоптали. Її не спитавши… Її покривдивши…

Батько повелів: збирайся. Не мною, Радою царів і старійшин твою долю визначено. Оддаємо тебе за дружину цареві понад царями, котрому належить долішня половина білого світу. У союзі з ним скіфи підкорять собі горішню половину сего світу. І довіку владарюватимуть над незчисленними та заможними народами.

Рідний батько розіпнув її душу. Її серденько трепетне обвуглив. Її перше і єдине кохання вирвав із її грудей. І нещадно роздер тарпанами, і розвіяв по нічному степу.

Ніч плакала зорепадом. І плакала Апітая над долею своєю нещасливою. Билася грудьми об сланку мураву, неначе горличка об пруття клітки залізної. З розпукою гамселила кулачками об землю. До крові розбила б, коли б те зарадило її горю. Вила в небо нічне, неначе вовчиця над винищеним виводком.

Далеко від неї, ген-ген, там десь, де нуртує війна, бився з ворогом коханий її. Бився, аби прислужитися її батькові, аби власкавити його й домогтися руки своєї обранниці.

А батько, бач, вирішив інакше. І вже на світанні знайдуть її. І обмиють її водицею, на пахучих травах скіфського степу настояною. І вберуть її в пишнозлоті шати царівни скіфської. І за ручки підведуть й всадовлять у клітку золоту. І повезуть ту клітку у чужкрай. До чужого володаря. До чоловіка, хай і плюгавого й певно підстаркуватого, зате богами судженого. До того, хто не нею, не її маленьким і беззахисним сердечком обраний, а чужими людьми, а безжальними вершителями доль людських приречений. І що вона може вдіяти? Така доросла і сильна, така вправна у володінні зброєю, така удатлива в смертельних герцях з тими смердючими мужами?.. Га, що вона може? Кинджал вихопити й у зболене серденько устромити? Богів неба й землі тим прогнівати і довіку невпокоєним духом сим нічним степом нипати, вити в непоборній спразі пожитися живим духом людським?.. Ні-і… – аж вжахнулася від усвідомлення наслідків самогубства.

Що ж тоді?.. Що залишається їй?.. Утекти?.. До нього, любого, милого, крізь ніч полинути на крилах кохання. Адже він прихистить, захистить, укриє її від гніву її нещадних родовичів… Чи ж украє?.. Чи ж захистить, коли обляжуть його малу дружину тлумиська батькового вояцтва?..

Ба, марні сі поривання розгубленої душі. Що ж вона, наївне дитя? Хіба не відає достеменно, як назирці послано за нею вірних батькових холуїв. Як розсипалися вони на десятки поприщ вусебіч довкола її усамітненої криївки та нипають сторожкими роз’їздами. Та ж пильнують її. Як зіницю ока, цареву доньку-наречену пильнують. А вдосвіта злетяться чорними шуліками, лавою вишикуються, вірними псами супроводжуватимуть свою царівну до самих злотопишних покоїв царя ассирійського.

Доле… Доленько моя… За віщо ж ти так позбиткувалася наді мною? За віщо дала надпити, запізнати нектар кохання щирого. А тоді – одібрала. А тоді – на неволю прирекла! На золоту клітку в золотому палаці. На розвагу триклятому нелюбу!.. Доленько моя…

Чи ж я про таке мріяла, коли своє перше лоша доглядала. І їздити верхи вчилася. І сміялася, і брикала безжурно з моєю гривастою Зіронькою. Коли вибігала, втікала з кибитки від надокучливих тіток. Наохляп вихоплювалася, обіймала за шию Зіроньку й вихором чвалувала в квітучий степ. Коли гасала, сміючись, за метеликами, що мерехтіли серед пишнобарвного килима розквітлих півоній. Коли скочувалася на ложе заврунених трав. І подовгу розглядала пишнобокі хмарини, відгадуючи, котра на котрого звіропращура схожа. А далі, як надокучувало, бігала наввипередки з неполоханими пістрявими перепілками. А далі підстрибувала і кружляла у танку зі моїми улюбленими метеликами. Якою ж невимовно щасливою почувалась тоді… у золотому дитинстві…

Не один сопливий парубійко і статечний муж протирали закаблуки, волочачись за нею у пору її безжурної юності. Коли з маслакуватого недолітка вибрунькувалася у вирлооке дівча з гостренькими груденятами. Коли почала перемагати на змагах уславлених кінних лучників. Коли всім гордо показувала, як царева донька на льоту влучно б’є і назад, і понад вухами. Не кожному скіфові без труду давалося так вишколити коня, аби на рисях пускати жужмо стріл над вухами мерина, призвичаєного не схарапуджуватися, не збрикувати, не несли світ за очі наїзника. А як вона джигітувала на Святі весни. Незгірш батькових богатирів. На льоту зривала підвішані до сонцеколеса обереги. Втирала носи хлопцям у десятках інших вояцьких забав. А тоді взагалі подалася із вовчучками протолочити власну криваву стезю. І толочила… І впивалася диким шалом, коли меч креше об меч, і життя твоє й твого суперника теліпається на тонкій волосині… І ту чашу спила до дна…