1.20

20

Шамаше, великий господи,

на те, про що я тебе запитую,

дай мені вірну відповідь (...)

Чи Каштаріті, правитель міста

Кар-Кашші, зі своїм військом,

або з військом кімерів,

або Дусані Сапардський зі своїм

військом, або кімери, або військо

Країни Мадай, або військо Країни

Манна, або будь-які інші вороги

захоплять місто Кілман?..

Запит Асархаддона до бога-

провісника Шамаша; 670-і рр. до н. е.

Волею богів сталося, що орійські полки стояли табором саме неподалік від річки Діяли на просторій передгірній рівнині, оточеній зусебіч високими кряжами. Тут вистачало паші для коней. А переліски, тихі річкові заводі й плавні, що аж кишіли від розмаїтої  живності, урізноманітнювали раціон воїнів.

Після зникнення безстрашного привідці орії підупали духом. Мужі починали усвідомлювати, що зі злої волі царя Бартатуа встряли в криваве протистояння – і ні кінця, ні краю йому не було видно. Князь Мамітіаршу продовжував тримати в облозі Кішессу. Більшість сапардців штурмували укріплене місто Ушіші. Князь Каштаріті з основними військами зруйнував неприступну фортецю Кілман, яка слугувала воротами у провінцію Парсуа, і громадив сили для виступу на Хархар, де, подейкували, мав перебувати Асархаддон із військами імперії. Каштаріті закликав оріїв виступити із ним. І орії обіцяли піти... Хоча геть-чисто знеохотилися до мідійської війни.

Провід над військом обійняв Будимир. Щоправда, усі рішення приймав радно, купно із досвідченим воєводою Мандроклом та очільником божичів і данастрів Савраном.

– Маємо помститися за смерть князя Сваргапіта! – запально дзвенів на вічі голос Будимира.

Цей заклик вої підтримали єдинодушно. Бо лише в кривавій помсті можна було забути той відчай та ту зневіру в можливості повер­нення на батьківщину, котрі запанували у серцях після зникнення при­відці.

Аж тут нагло посеред війська з’явився Сваргапіт. Похідний князь в’їхав у табір конем: босоногий, у накинутій з чужого плеча сорочці, брудний, зарослий. На худому, запалому обличчі гостро випирали вилиці. Колись повні усміху вуста пригасила тінь пережитих випробувань. Воїни навіть не впізнали би його, коли б не очі, що іскрилися живим, невгасимим вогнем, який пломінився днесь щастям та радістю. Ті очі, кольору неба над орійськими нивами, важко було сплутати. І весь табір вибухнув радісним криком, упізнавши похідного князя. Орії безмірно пожвавилися та звеселилися. Боги повернули їм привідцю, а поява привідці – надію, що не все ще втрачено.

За князем на цупкому корзні обережно привезли Мітакі. Звістка про закінчення поневірянь дочасно оживила мідійця. А кілька ковтків вина зміцнили його сили на час переїзду. В таборі до мідійця приступив рахман. За те, що відав, як зцілити тисячу й одну хворобу, вої поштиво прозвали його між собою Дідо-Всевідо. Відун оглянув пораненого і звелів розкласти для нього окремий намет. Відтак зарізав чорного півня і його кров’ю покропив усередині та на чотири сторони світу. Лишень опісля риту­алу задобрення чи очищення від злих сил узявся за зцілення. Тримаючи шуйцю на чолі мідійця, десницею безжально здер з грудей вербове лико, нак­ладене першого дня Сваргапітом. Просочившись кров’ю, воно наміцно зліпилося, зрослося з плоттю. Довелося не лише дерти, а й різати по живому.

Сваргапіт, не відступаючи від содруга ані на хвилину, не міг внутрішньо не здригатися, споглядаючи таке. Те мало супроводжуватися пекельним болем – це князь чудово розумів, бо й сам не раз лежав пораненим. Проте Мітакі не кричав, не борсався, не корчився. Лежав на диво спокійно, спостерігав за діями цілителя Варуга цілковито осмисленим поглядом і навіть не стогнав. Укотре Сваргапіт не міг надивуватися надприродній силі віщого цілителя, який неодноразово чинив чуда зцілення зі смертельно пораненими воїнами.

– Зрізайте змертвілу плоть, – тихо проказав рахман двом помічникам.

Сваргапіт мимоволі опустив очі, не мав мужності дивитися на таке.

З відкритої рани хлинула густа кров з чорнуватим відливом. Мітакі закашлявся, зблід. Цілитель влив у його напіввідкриті вуста трохи в’язкого узвару. Далі нахилився до голови, провів долонями по обличчю, шепочучи пораненому: “Спи”. І відступив. Мідієць одразу й заснув. А Дідо-Всевідо почав водити руками над грудьми, загово­рюючи кров.

До самого вечора старезний відун і князь не відходили від по­раненого. Коли ж цілитель, урешті-решт, вийшов із намету, Сваргапіт зважив­ся запитати:

– Виживе?

Старець довго мовчав, заглибившись у себе.

– Якщо матиме силу й бажання боротися – виживе. Рана важка і дуже запущена. Якби то була рука чи нога, тра було б різати – і по всьому. А так... побачимо…

Сваргапіт хитнувся. Та встояв, ухопившись за напнуту шворку.

– Пробі! І ти, синку, заледве тримаєшся на ногах. Коли б не зліг. На ось, скажи, хай запарять тобі ці трави. Випий цілий глек, засолодивши медом. Доглянь сам себе, княже, бо я не маю вже Сили, щоби вділити крихту й тобі.