1.19

19

І коли вже кого наречено другом,

тоді вони укладають договір та

присягають, що (…) за нагоди

будуть ладні вмерти один за одного.

Лукіан з Самосати, «Токсарис,

або дружба»; 140-і рр.

Ось уже дванадцятий день утікачі брели вверх проти течії Діяли. Ноги, звиклі до довгих денних переходів, самі вели вперед, намацуючи шлях. Попереду ступав Сваргапіт, витриваліший і звиклий до спілкування з дикою природою. Після того, найпершого, вдалого полювання орій обійняв провід. Мітакі не заперечував, адже бачив, наскільки пізнання та навички приятеля переважають його власні.

Сваргапіт умів брати від природи все, що йому було потрібно для існування. Зачистивши дві гілки терну, орій отримав кибіті невели­ких луків. Сухожилля пардуса, висушені й обезжирені в га­рячому попелі, перетворилися на непогані тятиви. Порожнисті трубки сухої тростини слугували основами стріл. На вістря згодилися гост­рі скалки розтрощених кісток хижака. А припасувати ззаду до порож­нистих стріл вербові кілочки із вставленими в них косокутними зрізами гусячих пер зумів би й отрок. Арсенал орія поповнився також двома сулицями з обвугленими до гостроти кінцями. З такою зброєю і крокувалось бадьоріше. А головне, здобич, якої аж кишіло в плавнях, тепер не втікала з-під самого носа. Поці­лена твердою рукою Сваргапіта, вона живила сили тілесні. Бадьорість духу, проте, маліла із кожним днем.

– Допоки блукати ще, Мітакію? – укотре запитував Сваргапіт, сідаючи­ на плескатому валуні над водою.

Подерті, зашкарублі ступні із задоволенням занурив у прохолодний потік. Розмірений плюскіт хвильок, заколисуюче шелестіння тростини послаблювали твердість волі. Зморене тіло реагувало на звуки природи млосною апатією.

– Уже, наче, близько, друже. Гадаю, ще недовго... Бачиш оті камені? Їх Діяла виламала в Косійських горах. Поки була юна, бурхливоводна, то перекидала-котила, бавилася, як ото малеча глиняними кульками. А збігла з гір – споважніла й покинула на березі цей непотріб. Так от, це найперший знак: ми доходимо до передгір’я.

– Що то чекає на нас у передгір’ї, коли вже зараз ступні у воді аж па­шать… Так, ніби царством Пека простуємо, – зітхнув орій.

– Ох, не нагадуй, – опираючись на сулицю, Мітакі обважніло опус­тився поряд. – Ліпше давай перепочинемо. Диви-но, як тут гоже.

Сваргапіт роззирнувся. Невелика низькотравна галявина підступала до самої води. Далі зеленою стіною піднімалася тростина, між нею на сухіших купинах темніли зарості чагарів. А віддалік, за галяви­ною, скільки сягало око, пролягав степ, убраний пишним цвітом.

Перепочивши, друзі заходилися біля обіду. Наламали сухих гілок, тростини, розвели багаття. На вогні апетитно зашкварчали свинячі ребра. Солодкавий дух паленого м’яса та жиру приємно лоскотав нізд­рі. Та не одних лише содругів...

– Приглянь-но за моїм куснем. Я зараз, – попрохав Мітакі.

Розпускаючи пояс, мідієць неквапом відійшов до краю тростинових заростей.

І тут трапилося непередбачене...

Старий самотній лев слідував за людьми ось уже другу добу. Учора він поживився головою та нутрощами дикої свині, підстреленої Сваргапітом. Однак сьогодні, укотре за останні дні, гострий голод жер хижака ізсередини. Від самого світанку лев нипав плав­нями, вишукуючи здобич. Проте здобич утікала відразу, щойно помічала поміж зеленою тростиною брудно-жовту гриву. Сил кидатися навперейми і наздоганяти постарілий хижак не мав. Ба, з роками згубилася не лише спритність, а й ловецька вдача.

Запах смаженого м’яса повернув лева до людської стоянки. А вигляд “живого м’яса”, яке безпечно вовтузилося біля вогню, до решти роз­дратував звіра. Усеперемагаючий голод засліпив інстинкт, що під­казував поводитися із двоногими вкрай обережно.

Лев підповз до самого краю тростинових заростей і тут зачаївся. Китиця хвоста напружено билася об землю. З кутиків пащі скапувала густа слина. Жовтими незмигними очима лев спостерігав за людьми. Він чекав зручного моменту. І дочекався...

Рик голодного лева кресонув по нервах Мітакі, немов удар скіфської бартки по винному міхові. З розширеними від жаху очима мідієць сахнувся від стіни тростини. Беззвучний крик завмер на тремтячих губах. Заточуючись, краєм ока воїн побачив, як його накриває руда тінь наймогутнішого з передньоазійських хижаків. У серце впилися сотні льодяних голок. Рука сіпнулася бодай за кинджалом. Та, не знайшовши, безсило опала. Із втягнутою в плечі головою мідієць покотився в траву.

Грізний рик невідомого звіра перервав Сваргапітові роздуми. Від несподіванки прути з м’ясом випали з рук. Орій рвучко підхопився на ноги й обернувся. Те, що побачив, змусило серце стиснутися, а обличчя сполотніти. Та це був не страх. Такі, як Сваргапіт, не відали страху.

– Тримайся, Мітакію! – гукнув витязь і, схопивши наперевагу сулицю, кинувся на порятунок.

Щелепи зажерливо клацнули біля шиї мідійця, оббризкавши його обличчя липкою слиною. Лев приземлився на груди невдасі. Не врахувавши, однак, кволості колись повносилих м’язів, лев  не порішив здобич одразу, бо спіймав зубами не шийну артерію, а... повітря.