1.18

18

Дружбу ми [cкіфи] вважаємо єдино

незламною та непереможною зброєю.

Лукіан з Самосати, «Токсарис,

або дружба»; 140-і рр.

Сваргапітові наснилися найніжніші у світі долоні. Найтурботливіші неньчині очі. Як живе, перед внутрішнім зором нараз розстелилося обійстя батьківської хати, щедро заврунене зеленим споришем. І по тому споришу колобками котяться золоті качата й гусята. А мама від повітки зве «гиля-гиля». А живі колобки на той лагідний голос – ох, же ж до щему рідний – поспішають, аж шпортаються. І крякотять од щастя, од жадоби жити серед зеленого споришу під золотим сонцем. Мамо… Мамо моя…

Нагло зі щемливого сну розбудили крики водоплавних птахів.

Орій звівся на лікоть. Сторожко роззирнувся. За спиною темніла стіна верболозу, попереду шуміли очерети. А за ними плюскотіла повноводна річка. Птаство радісним ґелґотанням зустрічало схід сонця. Визирнувши з-за стіни лісу, що ріс на протилежному березі, сонце хлюпнуло в обличчя орія повні жмені золотавих променів. Сваргапіт приязно усміхнувся сонечкові. Підхопився на ноги, звів у привітанні обидві руки, щиро й палко помолився доброму богові. Зітхнув, вертаючись із піднебесся в світ реальності. Розтермосив друга.

– Вставай, Мітакію, ранок.

Сяк-так угамували голод білими водянистими цибулинами невідомих Сваргапітові надводних рослин. І присіли, аби на свіжу голову розібратися в ситуації та вирішити, що ж чинити далі.

– Хто хотів нашої смерті? – найперше поцікавився Сваргапіт. – І чому? Ми ж ніби не образили нікого в осідку. Та й не купці єсьмо, у яких таті могли би чимось поживитися.

– Напали свої ж, мідійці, мешканці того осідку, – з гір­котою в голосі визнав Мітакі.

– Як то? – не второпав Сваргапіт. – Цього не може бути. Ти, певно, помиляєшся. Нас люб’язно зустріли. І хижу дали, і харч.

– Того, першого, котрий хотів устромити тобі ніж у серце, а мене задушити, я впізнав. Це господар хижі, який так ласкаво прийняв нас. Батько шести діточок. Е-ех…

– Але ж їх там зібралося чимало. Понад два десятки. Я гадав, то розбійники.

– То месники, княже. Месники, котрим несила далі терпіти наругу та гноблення... Я, бовдур, – не відкрився їм зразу. За це й поплатився...

– Не розумію. Коли це не татьба, а помста, то поясни, чим я завинив перед ними?

– Нашої вини в тому нема. Учора ввечері нас зрадило те, що досі надійно захищало. На нас, княже, одяг та обладунки знатних ассирійців. І хоча я розмовляв з господарем мідійською, він, безсумнівно, вважав нас справжніми ассирійцями. Цебто жорстокими, безсердечними завойовниками, поневолю-вачами, вбивцями, ґвалтівниками, татями. У серці народному до них сті­льки ж ненависті, скільки страху. Цієї ночі взяла гору ненависть, розумієш?

– Еге ж, – зітхнув Сваргапіт. – Ех, коли б відав раніше, зопалу не рубав би їх безжально, мов бур’яни, притримав би меч.

– Хто ж гадав, що так станеться, – Мітакі розвів руками. – Дяка богам, хоч живими вибралися з катавасії.

– А мо’, вернемося назад, пояснимо, попросимо прощення за ненароком убитих, заберемо назад своє? Бо як ми далі без коней?

– Е-ні, княже. Коли послухати тебе, то наші дурні голови ще нині покотяться з плеч. А я сподіваюся ще трохи пожити. Отож, чини, як я. У цій землі Мітакі не вперше, знаю що мож­на, а що ні.

– Пробі, – знітився Сваргапіт. – Ти ведеш – тобі й вирішувати.

– Слава богам, коли настановили тебе вождем войовників півночі, забули вділити пихатої бундючності та самовпевненої зверхності. Слухайся мене, княже, поки не дійдемо. А як дійдемо, я ще повоюю під твоєю твердою рукою.

– Аби лише добратися.

– Так от. Міркую, на дорогу виходити не варто. Без обладунків катафрактаріїв та охоронної таблички нас – подертих, босих, заляпаних кров’ю – заарештує перший зустрічний ассирійський роз’їзд. Не забуваймо і про парсуйців. Адже вони й досі вважають нас ассирійцями. Навідатися по свої речі до них не варто: ми вбили у сутичці чимало їхніх. Навіть коли б нам вдалося переконати селян, що ми не ассирійці, община не пробачить смерть стількох годувальни­ків. Їхня кров на наших руках. А за це, за нашими законами, карають смер­тю. Певен, парсуйці не заспокояться, згубивши наш слід. Вони знають довколишню місцевість, мов свої п’ять пальців. Жодна криївка не сховає нас від їхньої помсти. Вони прочешуть тут усе від дороги до річки. Ймовірно, вже прочісують гущавину. Тому найобачніше, гадаю, не баритися, перепливти на той берег і чкурнути подалі звідсіля.

– Куди ж попростуємо?

– Звісно куди – на схід. Ось і річка тече відтіля. Поки не поверне вбік – триматимемося берега.

Не гаючи часу, содруги роздягнулися, зв’язали зброю й одяг у вузли, закріпили їх на головах і пустилися вплав. А невдовзі обидва згубилися у густих лівобережних плавнях.

Шлях на схід виявився непростим. Обіч річки тягнулися важкопрохідні нетрі чагарів та низькорослих перелісків. Часто до самого берега виклинювалися смуги пралісів. Особливо густими, непривітними, дикими поставали вони на крутосхилих кряжах, горбистих пасмах, низькогір’ях, які краяла на своєму шляху повноводна річка Діяла. Супутники намагалися за можливості оминати, не застоюватися в цих диких пралісах. Здобичі в них водилося мало, зате хижаки, гаддя й усяка нечисть таїлися майже за кожним деревом.