1.17

17

Чи ж бо не чув ти, що зробили

ассирійські царі з усіма країнами

завойованими, зодягнувши на них

ярмо. То хіба ж ти вцілієш?

Біблія. Книга пророка Ісаї, 37:11

Через добу на світанку з воріт Хархара виїхали два кремезні, ладно озброєні воїни. На обличчі першого, молодшого, ще тільки-но закучерявилася борідка. Зате пишну бороду другого було акуратно за­вито цирульником. Важкі лати катафрактаріїв і корзна синього пурпуру засвідчували, що витязі належать до свити Абібаддіна – воєводи-намісника тутешнього краю.

Приворітна сторожа без запитань і жодних зволікань пропустила вершників за мури. Не їм, простим служакам, голови сушити, куди прямують знатні витязі. А катафрактарії – не хто інші, як Сваргапіт і Мітакі, – опинившись на волі, пустили коней галопом. Бажаючи чимдуж відда­литися від лігвища обдурених ворогів.

Учора, коли цар над царями відбув у Ніневію, їх розкували, привели з підземелля в затишну спальну кімнату, помили, намастили пахощами, підстригли, а мідійцеві ще й бороду завили на ассирій­ський лад. Відтак ситно нагодували, принесли одяг і обладунки катафрактаріїв. Та залишили добряче виспатися. Засвіт сонця німий раб розбудив їх, через задній вихід провів до конюшень, де на содругів уже чекали осідлані й підготовані до далекої дороги прудко­ногі жеребці. Насамкінець передав охоронну табличку з печаткою Абібаддіна.

Полководця витязі від тієї розмови у казематі не бачили. Хоч відали: він пробуде в місті ще кілька днів, аби за­терти сліди й знищити свідків. А тоді чкурне на батьківщину. Як раптово зійшлися їхні стезі, так само раптово і розійшлися.

– Поганяй конячку, княже. У вельможного Абібаддіна своя дорога, у нас своя. З в’язниці ми, слава богам, вирвалися. Тепер маємо іншу гризоту: як би дістатися до своїх.

– А хіба, скачучи цією дорогою, ми не потра­пимо під стіни Кішесси?

– Хе-хе, витязю півночі. Ти – в Ассирії. Не забувай. Уважно пильнуй та вусебіч позирай. І долоні з руків’я меча не спускай... Доскака­ти – може й доскачемо, та поки то буде, із нас сім потів ізійде.

Чергове пророкування бувалого у бувальцях мідійця не забарилось невдовзі підтвердитися новою оказією. В одному з поселень за два бе­ру від Хархара подорожніх перепинив роз’їзд дорожньої сторожі. Запримітивши їх, мідієць брутально вилаявся й шепнув Сваргапітові:

– Тримайся позад мене, княже. І мовчи, мов риба.

Орій слухняно притримав коня. Тим часом ассирійці наблизилися.

– Хто такі, звідки і куди прямуєте? – скоромовкою поцікавився де­сятник.

Мітакі зі самовпевненою погордою на мармизі мовчки простягнув йому охоронну грамоту. Ассирієць довгенько розбирав рядки клинопису, приглядався до відтиску печатки Абібаддіна.

– Гм, наче все гаразд. Тут написано саме про вас. Тільки що ж то за таєм­не доручення, з яким полководець наважився відправити вас без за­гону супроводу в цю бунтівну смугу порубіжжя?

– А це не твого розуму справа, – зверхньо відрізав Мітакі.

Ще служачи найманцем, він добре затямив різницю між статусом знатного витязя-катафрактарія й простого солдата-кіннотника. Тепер цю різницю поглиблювали повноваження, зазначені в табличці. Цим хитрий мідієць і користав.

Бувалий ассирієць замислено покивав. Прискіпливими позирками скоса обмацуючи зустрічних.

– А чого, пане-катафрактарію, твій супутник мов води у рот набрав і лише очима лупає, мов той лунь? Чи не німий, бува? – прискіпу­вався для порядку десятник.

– Зелений ще, щоб лізти з балачками поперед старшого, – зарозуміло пояснив Мітакі. – Та й тобі пасувало б притримати язика та не піритись оце перед достойниками з дурнуватими за­питаннями. Не відволікай нас. Ліпше скажи, як там попереду на до­розі? Чи спокійно?

– Не зовсім. Парсуйці прислухаються до відго­лосків бунту Каштаріті. Хтозна, що в них нині на гадці. Я би вам ра­див узяти в нашому селі з десяток солдатів супроводу. Так, про вся­к випадок. А як ні, то скачіть лише вдень і то від станції до станції. А в таких селах парсуйців навіть коней не зупиняйте. Цього тривож­ного часу лихо може чигати на подорожніх за кожним скрутом путівця.

– О, не турбуйся за нас, десятнику. Ми зуміємо дати одкоша, перестрівши купку розбишакуватих селян-зухвальців. А за добру пораду дякую. На ось, випий із друзями по кухлю вина за наше успішне повернення до “своїх”.

Мітакі кинув десятнику шекеля й під’южив коня закаблуками. Сваргапіт припустився навскач слідом.

Як і радив десятник, утікачі трималися дорожніх станцій. Через кожен беру шляху в селі чи малому хуторі їх стрічав чиновник, намісником провінції призначений для сприяння царським гінцям і охорони доріг від розбійників. Нічого не підозрюючи, cтанційні ділилися з утікачами припасами й новинами, замінювали виснажених кон­ей свіжими, за потреби виділяли знатним гостям ліпші світлиці своїх садиб для ночівлі. Користуючись цими зручностями, Мітакі й Сваргапіт просувалися вперед доволі хутко. Однак, що ближче до кордону Імперії вони під’їжджали, то з більшою настороженістю та підозрою їх зустрічали, прискіпливіше допитувалися, куди і з якою метою вони прямують. Урешті-решт Мітакі змушений був змінити тактику.