1.16

16

…Жодна людина не може вберегти

іншу від рокованої їй долі…

Геродот, «Історії. Талія»; V cт. до н.е.

Протяжно скрипнули й зі глухим гулом зачинилися масивні двері. Тяжкий, непроглядний морок сповив бранців. Двері відрізали їх від світла й усього, що нагадувало про волю.

Сваргапіт тяжко зітхнув. Поки їх вели заплутаним лабіринтом підземелля, очі поступово звикли до напівтемряви. Але тут, як не напружував молодечий зір, не міг вирізнити з пітьми навіть друга. А Мітакі ж сидів не десь далеко, а ось-о, поряд. Гострий слух ловив його розмірене дихання.

– Як же це так, Мітакію?.. Де справедливість?.. Як зорять на цю наругу справедливії боги? Чому не вдарять вогняною блискави­цею в обитель зла? Чом не визволять? Чом?.. – у голосі молодця бриніли сльози.

– Справедливість? – перепитав мідієць. – Її нема на цьому світі. Не було до нас і після нас, мабуть, ніколи не буде.

– Ні, ні, не вірю! – запально вигукнув Сваргапіт і рвонувся натужно.

Глухо забряжчали кайдани, якими прикріпили до стіни залізний пасок, котрий замкнули на шиї орійського витязя. Сваргапіт рвонувся ще кільканадцять разів. Відтак опустився на купу підгнилої тростини, переводячи подих.

– Марна трата сили, – спокійно повідомив Мітакі. – Якраз вериги ассирійці вміють кувати на славу.

– Мітакію, друже, але ж повинен бути якийсь вихід. Може лаз чи відмичка, може, хитрість, ти ж тут усе знаєш. Ти ж служив у ассирійців не один рік. Чом же нидієш так сумирно?

– Тому й не смикаюся, бо знаю: без сторонньої допомоги втекти звідси неможливо. А звідкіля нам чекати її? Нізвідки… Ліпше помолитися. Рідних згадати. Хто зна, скільки ще нам жити відміряно.

У темниці запанувала понура мовчанка. Сваргапіт, до крові збиваючи пальці, вовтузився біля вериг. Мітакі, згорнувшись бубликом, лежав без руху. Подумки він меланхолійно перегортав сторін­ки свого насиченого подіями життя. Врешті-решт Сваргапіт із відчаєм гримнув ланцюгами і підсу­нувся ближче до приятеля.

– Ми вирвемося звідси. Мої вої не кинуть мене наприз­воляще. Вони прийдуть на порятунок – я вірю.

– Вір, коли це додає тобі снаги. Та тільки не забувай: поки твої витязі штурмуватимуть стіни Хархару, сюди будь-якої миті мо­же увійти котрийсь із тюремників чи й сам Абібаддін. Встигне і помордувати, і вбити нас перше, ніж штурмовики увірвуться на вулиці міста.

Сваргапіт тричі сплюнув через ліве плече.

– Чур на таке лиховісне каркання! Ліпше помовч, Мітакію. Бо ще накличеш біду злими пророкуваннями.

Зненацька за масивними дверима почувся шум. Бранці підхопилися на ноги і втупилися у той бік. Скреготнув засув. Обкуті мідними пластинами двері подалися вбік. У кам’яницю повагом ступив Абібаддін.

– От тобі й на. Наварнякав на свою голову, – вражено прошепотів мідієць і мимоволі позадкував до протилежної стіни.

Полководець царя над царями війнув смолоскипом до насторожених бранців.

– Не хвилюйся, мій пане. Варвари надійно прикріплені ланцями до стін. Якщо не сходити з цього ґанку, їм забракне довжини ланцюга, щоб зненацька напасти, – грубим басом запевнив полководця один з тюремників.

– Гаразд. Тоді залишіть мене наодинці з бранцями.

– Як забажаєш, пане. Хоча я би не ризикував...

– Виконуй наказ! – нетерпляче перебив Абібаддін.

Знизавши плечима, тюремники вийшли. Двері зі скрипом причинилися.

Хвилину Абібаддін стовбичив мовчки, прислухаючись до затихаю­чих кроків. Відтак перевів погляд на бранців.

– Підійдіть сюди, прошу.

“Прошу” змотивувало бранців ліпше, аніж наказ. Перезирнувшись, вони обережно наблизилися.

Полководець освітив смолоскипом мужнє обличчя Сваргапіта. Не приховуючи хвилювання, поцікавився:

– Вождю войовників півночі, чи знаєш ти, що сьогодні за велінням царя над царями ти мав померти у страшних муках. Слава богам, що дару­вали прозріння моїм очам. Що допомогли в останню мить заступитися за тебе.

Мітакі з зачудуванням перетлумачив сказане.

Сваргапіт збрижив чоло. Недовірливо втупився в співрозмовника.

– Моє ув’язнення не пособить тобі домогтися від моїх воїнів покори. Заради життя однієї людини вони не зганьблять підлою зрадою своє славне ім’я. Тут ти прорахувався, ассирійцю.

Абібаддін стримано посміхнувся.

– Варвари, ви наївні, мов діти. Однак, не перебивай, дай мені доказати. І тоді дізнаєшся справжню причину мого заступництва.

Сваргапіт заінтриговано кивнув головою.

– Вождю войовників півночі, вночі від вірної смерті тебе вря­тував не твій знатний статус. І не та користь, яку з цього ми можемо мати. Врятував тебе перстень, який носиш на вказівному пальці правої руки... Чужинце, заклинаю тебе іменами богів, яким ти чиниш треби, розкажи, звідкіля він у тебе, хто, коли, і за що дав його тобі? Оповіж мені все, як є, не приховуй жодного слова правди. Повір: від того, наскільки правдивою буде твоя розпо­відь, залежатиме твоє життя. Кажу не на острах, а на застереження. Якщо зумію спіймати тебе на лжі, то, присягаюсь богом моїх пращурів Баалом[1], уб’ю тебе власними руками, отут, не сходячи з місця.