1.15

15

Ось родовід синів Ноєвих (…)

Сини Яфета: Гомер (кімери),

Магог (праскіфи), Мадай,

Яван, Еліса, Тувал, Мешех та

Тірас (тірсени). Сини Гомера:

Ашкеназ (ішкузи Закавказзя

за царів Бартатуа і Мадія),

Ріфат та Тогарма (…). Від них

населилися народи кожен у

своїх землях, кожен за мовою

своєю та за родоводом своїм

островами серед інших народів.

Біблія, Х, 1-5: Таблиця народів,

VIIІ–VII ст. до н. е.

Западав вечір, коли Асархаддон зібрав Абібаддіна й інших воєначальників. Цар кутався у довгополу шерстяну мантію. Над Хархаром – чільним містом провінції Парсуа – висіли важкі грозові хмари.

У залі зібрань цитаделі намісника Парсуа яскраво палахкотіли світиль­ники. Вони давали світло, але зігрівали слабо. Вогкість і нічна прохолода звільна сочилися у зал крізь вузькі проріхи під стелею.

– Мужі, зібрав вас тут, щоби сповістити мою волю, – без зайвих передмов зголосився змарнілий Асархаддон. – Нікого не виню. Ніхто не міг знати, що Каштаріті зуміє виставити супроти нас таку силу-силенну варварів. Ви боролися мужньо. Але зазнали поразки. І в цьому радше моя, ніж ваша провина.

– О, не кажи так, мій повелителю! – вигукнув Абібаддін.

Порухом руки Асархаддон змусив полководця замовкнути.

– Зранку я відбуваю в центральні провінції збирати нові війська. Ви ж залишаєтесь тут боронити східний кордон імперії Ашшура. Дійте, як зграя гієн. Зусебіч наскакуйте і кусайте буйвола за ноги. Поки не звалите. Або не завернете навтьоки. Абібаддіне, тебе призначаю головнокомандувачем. Чи вистачить тобі сили хоч на певний час стримати наступ Каштаріті?

Абібаддін потупив очі. Лишатися з поколошканими недобитками один на один з повсталою Мідією не хотілося.

“Міг би призначити когось іншого. Але – не гнівити ж відмовою повелителя”.

Полководець примружив око, вголос рахуючи сили:

– Після двох днів запеклих боїв із мідійцями в строю залишилося двадцять три тисячі двісті чотирнадцять піхотинців, тринадцять со­тень катафрактаріїв, не рахуючи царської гвардії, та близько двох ти­сяч легкоозброєних лучників і вояцтва допоміжних загонів. Негусто, якщо порівняти їх з юрмищами варварів, яких зібрав Каштаріті.

– Гарнізон Хархара складається з тисячі добірних солдатів. У інших містах і фортецях провінції можна за кілька днів нашкребти ще дві-три тисячі воїнів, – додав намісник Парсуа.

– Мусиш протриматися, Абібаддіне, до мого повернення. Пройдися провінцією. Конфіскуй усі табуни й запаси фуражу. Половину піхотинців посади на коней. Пам’ятай: головну небезпеку для нас становлять не мідійські ополченці, а маневрені ішкузи, які здатні за короткий час перекрити всі дороги та блокувати укріплені міста й фортеці.

– Ха, мій царю. Не певен, що без свого вождя войовники півночі діятимуть так організовано й шпарко. Я маю неабиякий козир супроти цих північних варварів. Адже їхній вождь у моїх руках. Безумець, із сотнею вояків він намагався захопити твою колісницю. Безсмертні розбили варварів ущент. Мій охоронець зумів захопити вождя живим і неуш­кодженим. Волієш поглянути на дикуна, мій повелителю?

– Ще б пак, – очі Асархаддона збуджено зблиснули. – Його воїни по­казали, на що здатні. Це не гіміри, о ні. Таких воїнів я хотів би мати в складі моєї армії.

Абібаддін кивнув одному з мовчазних охоронців. Воїн подався до виходу, а за хвилину п’ятеро гвардійців зі списами наперевагу ввели двох бранців.

Сваргапіт ступив у зал спокійною, твердою ходою. Досі з ним по­водилися більш-менш по-людськи. Дали змити кров і бруд, причесатися, порвані й заяложені штани та сорочку замінили вбранням знатного ассирійського витязя. А головне, не в’язали більше. І в Сваргапіта, і в Мітакі руки залишалися вільними.

Гвардійці зупинили бранців у кількох кроках перед високим кріслом, на якому возсідав Асархаддон.

– Кланяйся, княже. Здобудь ласку царя над царями, – пошепки порадив Мітакі.

– Не кланяюсь без примусу ні перед жодним зі своїх ворогів, – гор­до відповів на те Сваргапіт.

– Що він сказав? – пожвавився Асархаддон.

Низько схилившись, мідієць, запинаючись, переклав.

Воєначальники обурливо загули. Цар, однак, залишився спокійним. Легка посмішка ковзнула його змарнілим обличчям.

– Безстрашність красить воїна... Хто ти, хоробрий войовнику півночі?

– Похідний князь оріїв Сваргапіт. Ми прийшли сюди здалеку в складі численних ратей царя скитів Бартатуа.

– Бартатуа? Ніколи не чув про такого. Розкажи мені, хто він? Скільки в нього війська? В яких землях він тепер перебуває? Та за які обіцянки з боку бунтівника Каштаріті він послав грішникові на до­помогу стільки войовників півночі?