1.14

14

…Військо захопило багату здобич, бранців

полонили без ліку і навіть богів їх вивезли.

Хроніка падіння Ассирії; кін. VII cт. до н. е.

На стінах Кішесси та побіч, уздовж дороги, палахкотіли багаття. Вони розсіювали нічну темряву, концентрували довкола знеможених, забрьоханих кров’ю ассирійських солдатів.

Перед воротами фортеці завмерла царська колісниця. Біля царя зібралися воєначальники.

– Мій повелителю, бунтівники поспішають з’явитися тут з хвилини на хвилину. Варто нам укритися у твердині, – здобувся на раду начальник гарнізону Кішесси.

– Це – безум, – похитав головою Асархаддон. – Завтра Кішессу обло­жать мідійці. Ця твердь може залюбки перетворитися на мишоловку для мене. А цар, відрізаний на тривалий час від свого царства, уже не цар.

– Згоден з тобою, повелителю. Слід негайно відходити в сусідню провінцію. Там, принаймні, не вирує повстання. Кожна згаяна хвилина наближає нове зіткнення з бунтівниками. Гадаю, треба піднімати воїнів.

– Авжеж, Абібаддіне. Виступаємо невідкладно. Обози покинемо тут, у Кішессі. Вони знадобляться її оборонцям, поки ми не повернемося. Абібаддіне, простеж, щоб обороняти Кішессу залишилося п’ять ти­сяч воїнів. Відбери поранених і... найхоробріших, тих, які відсту­пали останніми.

Ассирійці часто вражали ворогів стрімкістю наступу. Однак від­ступати вони вміли не менш швидко. Де й бралися сили у солдатів, які два дні зранку й до самої ночі вимахували мечами. Сонце розпікало обладунок. Тіло під ним пашіло й нестерпно чесалося, смердючий, змішаний з пилюгою піт забивав кожну пору. Розпухали синці, кровоточили рани, тупим болем на кожний порух нагадували про себе кровопідтіки. Та солдати марширували. Заці­пивши зуби. Забувши про біль і втому. Ніхто не збивався із похід­ного кроку, не відставав від свого підрозділу, полку. Найменше ди­сциплінарне порушення за умов війни каралося смертю. А смерть від руки своїх була набагато жорстокішою, аніж від удару ворога.

Попереду розмірено торохтіла царська колісниця. За нею мусили встигати піхотинці. Хто не встигав – з тим розмова була короткою.

***

Сваргапіт очунявся вдосвіта, коли хтось вихлюпнув на нього цебро води. Кров запеклася на віях, не дала розплющити очі. Князь спробував поворухнути рукою, щоб отерти її. Де там. Руки потерпли, міцно зв’язані за спиною. Ще одне цебро води виплеснулося на обличчя. Орій труснув головою, над силу розплющив очі.

“Де я?.. Що зі мною?..”.

Над собою побачив ясну небесну синь, цятку-пташку... Та враз небо заступив смаглявий воїн з акуратно завитою бородою. “Ассирієць” – здогадався Сваргапіт.

Уривками пригадалося: дводенна січа з ассирійцями, виправа в їхній тил, зустріч із загоном царської гвардії, відчайдушне бойовище, брязкіт зброї, кров, смерть хлопців... Наморщив чоло. Із пелени рожевого туману проявилося останнє видіння: сам-самісінький, довкола під­ступають кінні вороги, крик Мітакія, ривок, далі... – далі все кудись провалилося; темрява, забуття...

І ось він тут.

Сваргапіт тихо застогнав. Не так від болю, як від розпуки.

“Други-браття мої, соратники вірні. Йой, склали ви буйні голови, боронячи мене. А я... досі живий... І сим винний перед вами. Хоч, бачать боги, не беріг у січі свого життя. Сік супостата в першому ряду, сік на побіду, на смерть... А Морана, бач, лише війнула по­лою савану перед обличчям. Живим залишила. На глум, на муки чи, може, на помсту? На помсту! Коби лише порвати ці пута”.

Сваргапіт натужився. Вали м’язів здибилися над шкіряним реміняччям. Ассирієць зареготав, насміхаючись із зусиль орія. Далі щось грубо крикнув. Князь зігнорував тим погрозливим гарчанням. Натомість роззирнувся. Зауважив: лежить у чотирикілці. Пообіч на лавицях біля поруч­нів сидять бородаті лучники, попереду видніє спина візника. Він вйокає на коней. Колісниця зрушує з місця. Десь там, за поручнем, хлюпоче вода.

“Ех, рванутися би, викинутися з повозки. Та й покотом до води. Та під воду. Зав’юнитися десь в очерети, пересидіти – і до своїх”.

Не вагаючись, Сваргапіт щосили шарпнувся. І заледве справ­ді не випав із колісниці. Удар п’ястуком по голові охолодив його запал. Ассирієць нагнувся, за волосся підняв з підніжки зв’яза­ного Мітакі й знову щось гаркнув.

– Княже, він велить тобі лежати тихо, – переклав мідієць. – Тікати звідсіля нам нема куди. Наскільки я зрозумів, нас везуть у середині похідної колони.

– Мітакію, ти живий? Слава богам, тебе не вбили. Удвох уже ж легше.

Ассирієць підозріло глипнув на співрозмовників. І розтиснув пальці. Мітакі, зв’язаний по руках і ногах, мішком повалився на днище колісниці. Глухе прокляття вирвалося з його розбитих у кров вуст.

– Поклади його поряд зі мною! – владно вигукнув Сваргапіт.

Ассирієць здивовано повів бровою в бік орія.

– Чи чуєш, що кажу!?

Знизу Мітакі забелькотів щось ассирійською. Бородань ображено засопів, замірився на Сваргапіта п’ястуком. Реплі­ка одного з лучників перепинила удар. Наглядач сплюнув і безцере­монно пересунув мідійця до Сваргапіта.