1.13

13

Гарячі коні колісниці моєї в кров їхню

занурювались, як в річку. Колеса моєї

бойової колісниці (…) розбризкували

кров і нечистоти. Трупами вояків їхніх,

неначе травою, заповнив я землю.

Я повідрізав їм бороди і цим збезчестив,

я повідсікав їм руки, неначе дозрілі огірки...

Аннали царя Сінаххеріба; 690-і рр. до н. е.

До опівночі зухвальці нишком нишпорили бранним полем, визбируючи трофеї у верети. Орії виступали до бою із вигнутими на кімерський взір луками, придатними для стрільби з коня на скаку. Вістря стріл були надто коштовним набутком для кінних лучників. За рік похідних перипетій в горитах оріїв майже не залишилося взятих з дому стріл із кулеподібними і вузькими дволопатевими навершями. Після кожної сутички лучники – і орії, і гелони, і кімери, і скіфи – найперше визбирували й поповнювали запас стріл, не розділяючи їх на свої та трофейні. Не цуралися ні крихкого урартського заліза, ні литва похідних кузень у стані Бартатуа, де здобуту в набігах бронзу переплавляли або на бронебійно-масивні трилопатеві, або на закарлючені жилодерні жала. Нині, по році перебування в Муганському степу та наскоків на картлійців, Урарту, Манну і Мідію, у горитах вояцтва царя Бартатуа степові стріли з бронзовими жалами рясно перемішалися з залізними вістряками стріл із закавказьких зброярень.  

До смерку мали поза двадцятеро полеглих та з півтори сотні зранених. Варуг із помічниками-цілителями цілу ніч промивали, шили, припікали, притирали сумішшю цілющого зілля та туго перетягували рани. Рахман переказав: кільканадцятеро не вичуняють до схід сонця. Решту раяв удосвіта перекласти на гарби та поволеньки відвезти в найближче село, аби там відлежалися.

Зранку добряче поріділі, але ще достоту боєзда­тні армії знову зійшлися в кривавій битві. Цього разу вони зустрі­лися не на тому самому місці, а неподалік від річки. Тут не заважали ні калабані крові, ні конаючі поранені, ні завали трупів, ні поламана зброя. Тут мало вирішитися змагання за перемогу.

За ніч воїни відіспалися-відпочили, ситно поїли, нагострили зброю та переформувалися у десятки, сотні, полки. І в полудень із ще більшим завзяттям рушили одні на одних.

Спис зійшовся зі списом, меч – із мечем, сила – зі силою, впертість – із непримиренною затятістю.

Сваргапіт і Будимир, як і перше, тримали свої дружини в резер­ві. Учора катафрактарії добряче поколошкали їх. Коників під вершниками побили без ліку. Добротні лускаті каптани пошинкували на рам’я. А коли зранку перевдягалися в запасні, голосно постогнували, а ще голосистіше кляли, бо жилаві тіла налилися багряно-сливовими кровопідтіками та плетивом набухлих порізів.

Зате мало не всі катафрактарії наклали головами. Отож нині орії та гелони почували себе на­багато впевненіше.

Поріділі війська билися затято, люто. Ассирійці таки переважали вправністю мідійську піхоту. Вони вгризалися в її ше­ренги. За якихось три-чотири години мідійська армія була спресова­на й приперта до річки.

І знову на порятунок прийшли воїни півночі. Із довгими списами наперевагу вони наскочили на ассирійські полки, щедро роздаровуючи смерть тим, до кого доштрикували.

Однак піддаватися ассирійці не звикли.

Кресали мечі об ворожі шоломи, ламалися в грудях сулиці, гухка­ли сокири та келепи, трощилися на скалки щити. Орії та гелони упрі­ли й покрилися кривавими ранами, продовбуючись у немов і справді залізні лави ассирійців.

Хтозна, скільки б іще тривало запекле бойовище, і хто перший знемігся б у ньому. Аж ось, несподівано для всіх, заревли роги, загули сопелі. Асархаддон і Каштаріті стурбовано зиркнули у той бік. А там, на далеких пагорбах, аж ряхтіло від вояцтва дикунської зовнішності. Котре, розмахуючи зброєю й оглушливо трублячи в роги, багатотисяч­ними лавинами безладно збігало до місця бойовища.

– Варвари! – розпачливо заволали воєначальники довкруж Асархаддона.

– О, Ашшуре, врятуй мою армію, – ледь-чутно прошепотів цар. Бо­лісний стогін вирвався із його охриплого горла.

А Каштаріті підскакував від щастя і на повний голос вигукував:

– Свої!.. Свої йдуть!

Наближалися справді мідійці – дикіші на вигляд, у козячих чи баранячих безрукавках поверх волохатих торсів, зате на­багато войовничіші й хоробріші, ніж загони вчорашніх рільників, зібрані Каштаріті в таборі Екбатани.

Занасан Бабарурський вів ополчення горян – призвичаєних до зброї пастухів і розбишак із Бабаруру, Хармешанду, Парсанії, Кіпабарутаку, Ушташайї, Кінуку, Кінгібіру, Арімайї та де­сятків інших областей гірської Мідії. Тридцять тисяч голодних до здобичі бороданів у сяких-таких шкіряно-кістяних обладунках котилися з пагорбів на ассирійців.

І ассирійці здригнулися. Ассирійці позадкували під захист неприступних стін Кішесси.

***

У вирі бойовища Мітакі заледве відшукав привідцю.

– Сваргапіте! Князь Каштаріті велів, аби ти не випускав ассирій­ців із зашморгу! Найпаче – царя та його оточення! – загукав мідієць, тицяючи пальцем у відступаючих.