1.12

12

…Напав я на нього,

завдав поразки йому,

відкинув його наступ,

влаштував йому велике побоїще,

і трупи воїнів його я разкидав, як полову,

наповнив ними гірські проваллля;

…їхню кров я заставив текти, наче ріки;

степи, рівнини, висоти забарвив,

наче червлену шерсть.

Богатирів – сподівання війська його,

лучників і списоносців

біля ніг його, як ягнят, я зарізав,

голови їм відрубав…

Переможна реляція царя Саргона ІІ;

710-ті рр. до н. е.

Наприкінці третього тижня облоги до стін Кішесси наблизилася шістдесятитисячна ассирійська армія. До її під­ходу Мамітіаршу відвів бусів, які обстрілювали фортецю, униз річкою. Там, де гори остаточно поступалися місцем розлогій рівнині, таборувало військо Каштаріті. На рівнині був простір, необхід­ний для розгортання багатотисячних армій. І вождь повсталих вирі­шив дати бій поневолювачам саме тут.

Асархаддон не бажав відтягувати час зустрічі. Вивідники донесли, що сили в обох сторін фактично рівні. А це вселяло сподівання на швидку, нищівну перемогу над ратями варварів.

Цар дав армії день на перепочинок та підготовку до битви.

Над ранок ассирійці рушили вниз уздовж річки. На рівнині за п’ят­сот кроків від ратей Каштаріті армія розгорнулася у бойовий поря­док. І завмерла, чекаючи наказу до виступу.

Велична картина вимальовувалась перед Сваргапітом. Ген на задньому плані синіли верхів’я гір. Між ними проклала собі шлях бурхлива річка. Десь там, біля її урвистого правого берега, височіла ворожа фортеця. Певна річ, звідсіля її не було видно. Однак деталі, які не міг осягнути зір, домальовувала жвава уява.

Гірські вершини золотилися скісним сонячним промінням. Та ще дужче, ніж скелясті піки, сяяли на сонці лати незчисленних ворогів. Вони стояли від краю до краю, заповнюючи увесь простір. Шпи­часті шоломи спліталися у дивовижне мереживо. Коли б знятися ввись і звідти кинути позирк на землю, порівняти їх можна було би хіба із низками блискучих намистинок, рівненькими шнурочками складених одна попри одну. З землі ж виднівся лише ліс списів, а між ними – сліпучі блискітки штандартів.

Як це часто трапляється перед великим бойовищем, армії на нестерпно-довгу мить за­вмерли. Очі передніх пожирали лави супротивників. У головах ту­маном пливли різноманітні думи. М’язи тремтіли від нервового збуд­ження. До сердець крався моторошний неспокій.

Над полем висіла гнітюча ти­ша. З кожною згаяною секундою напруження наближалося до критичної межі.

І ось тиша прорвалася. Ревисько, якого досі ще ніколи не чули ву­ха оріїв, розляглося над рівниною. Ревіння оточеного ловцями туря­чого стада здалось їм у цю хвилину мишачим писком порівняно з тим, що вивергали із себе горлянки людей. Розкатами грому бойові кличі попливли до гір. А звідти, подвоєні відлунням, понеслися назад, вплітаючи в себе гул каменепадів.

Енергія, накопичувана тривожним чеканням, вирвалася з грудей бій­ців. Захопивши в легені побільше повітря, вони рушили вперед. Зад­вигтіла земля під чоботами піхотинців і копитами коней.

Першими зіткнулися колісниці.

Абібаддін, звітуючи перед царем про причини поразки, застері­гав його від атаки колісницями. Після довгих розпитувань Асархаддон, здається, повірив. Проте вирішив на власні очі перевірити байки про непереможних варварів півночі, яких свого часу громив у Тіль-Гаріммі на чолі всього двотисячного згуртованого ескадрону катафрактаріїв. А думка про те, що варвари півночі різняться між собою незгірш воїнів народів Азії, ще просто-напросто не могла прийти йому до голови.

Сотня колісниць, споряджена знатними ніневійськими містянами, першою помчала в атаку. Їм Каштаріті зміг протиставити чотири десятки колісниць, захоплених після зіткнення з Абібаддіном, та ще три десятки примітивних мадайських, збудованих придворними ремісниками Мамітіаршу. В ходових якостях та маневреності вони значно поступалися ассирійським. Але все-таки це хоч якась противага.

Зіткнення колісниць було схожим на страхітливий сон. Супротивни­ки мимоволі стишили крок, спостерігаючи за тим, ще діється перед ними. Свист вітру, скрегіт, тріск дерева й кісток, іржання охоплених больовою несамовитістю скакунів, передсмертні крики, хрипи – усе змішалося у нерозбірливу круговерть смерті. Та ось з цієї круговерті почали вихоплюватися окремі колісни­ці ассирійців. Досвідчені колісничі Імперії віртуозно долали мідійських вояків, які оце вперше взяли до рук віжки. Вони вміло спрямо­вували свої колісниці навскіс суперникові, холоднокровно, до се­кунди прораховували мить зіткнення. Майстри своєї справи, вони проносилися впритул до ворожих повозів. Довгі коси, прикріплені до осі колісниці, на скаку відсікали ворожим коням ноги. І ассирійська колісниця блискавично висковзувала вбік з-під зіткнення.

Орійські лучники, котрі трималися позаду мідійських колісниць, цього разу змогли лише надещицю прорідити кількість тих, які прорвалися. Бракувало місця для розгону, маневрування. Спини вершників підпирали наступаючі піхотинці.