1.7

7

Ассирійців, котрі зуміли прорватися,

мідійці переслідували по п’ятам, не

даючи їм відірватися й утекти.

Ксенофонт, «Кіропедія»; IV ст. до н. е.

Азія. Неозора, безмежна, незвідана. Хто й коли бродив твоїми правічними стезями? Хто замешкував твою землю, рив канали, творив таємничі споруди, витвори мистецтва? Хто й чому кидав твою землю, знімався з насидженого, обжитого місця, вирушав у пошуках кращої долі?.. Давні цивілізації, давні, забуті боги... У піску швидко стираються сліди їхньої колишньої величі. Найстрімкіша з усіх річок – ріка ча­су. У цій невидимій річці піняться хвильки людських доль. Вони, ка­жуть, ще непостійніші, непередбачливіші...

Ще вчора Сваргапіт згадував рідне Поросся, розважливого батька Орогаста, люблячу неньку Любаву, пустотливу сестричку Даринку, бра­та Родовита. Ще вчора не спав, до зорі обмірковував, якими шляхами-дорогами вести оріїв до рідного краю, тривожно ворочався від думки, що Бартатуа не відступиться від свого “ні” і почне криваву бучу. Ще вчора доля манила Сваргапіта на північний захід. Набутки зіб­рано на обозні вози, поріділе вояцтво наново погруповано у десятки та сотні. Але сьогодні...

Сьогодні орійські раті таки вирушили в далеку дорогу. Одначе не туди, куди сподівалися, а на спекотний південь. Такою була воля царя Бартатуа. Так, певне, вирішили всемогутні боги.

– Радій, Мітакію. Не судилося ще нам прощатися. Не до­дому, а в ще дальшу далечінь від нього веду орійські дружини. Мушу вести, мушу покоритися волі ненависного скитського царя. Вірю й водночас не вірю в те, що це остання його забаганка. Проте, бачиш, іду сам і воїв веду. Адже іншої ради в нас нема.

– Даремно ти так похнюпився, княже. У наших краях воїн почуваєть­ся щасливим, коли переходить під прапори того, хто краще платить. Знаю, блиск шекелів не спокушає тебе. Тож тим пишайся, що в боролищі з Ассирією ти стяжаєш нечувану славу. Хіба слава для тебе нічого не значить?

– Ех... донедавна жадав її… слави… Проте скількома ж іще життями мушу заплатити за неї? Ця твоя слава скороминуча й зрадлива. А ми, орії, цінуємо довготрива­лість і вірність.

– Пробі, Сваргапіте! – вдарив п’ястуком по луці сідла воєвода Мандрокл. – Нащо ятриш себе пустопорожніми балачками, смутними зітханнями? За­був хіба, для чого нас кликано? Не на татьбу ж іде­мо! Святая святих – допомогти поневоленому народові порвати рабські пута!

Мало хто у військові думав так, як Мандрокл. А однак Сваргапіт із воєводою зуміли підняти бойовий дух у полках, пробудити в серцях воїнів силу та здатність боротися.

– Вої-браття, осильмо ще цей похід. Останній він у нас. Обіцяв Бартатуа після допомоги мідійцям дарувати нам волю. От і осилимо. Заслужимо. І тоді зі славою незгасною та здобиччю незліченною завернемо коней у Оратанію.

Зраділи вої обнадійливим словам. І рушили бадьоро та шпарко, мовби не за чужу землю ратитися йшли, а за рідну.

***

Каштаріті привів витязів півночі в Біт-Хамбан саме вчасно. Тільки-но ватаги розселили воїнів у косійських фортецях і поселеннях, тільки-но вої стріпали з себе пил неблизької доріженьки та пере­вели дух на новому місці, як Сваргапітові знову довелося сурмити за­гальний збір. До смерті загнавши двох коней, у Кар-Кашші поночі примчав знеможений гонець.

– Княже Каштаріті! Війна! Сьогодні на світанку з Кішесси вис­тупило десятитисячне військо на чолі з полководцем Абібаддіном. Во­ни прямують сюди, у Кар-Кашші.

– Починається, – з дивовижним спокоєм мовив Каштаріті. – Що ж, по­дивимося, хто кого.

Готуючись до війни, князь-намісник Біт-Хамбану зібрав чималі си­ли. У долині, прозваній вояками Екбатана, цебто “Місце зібрання”, у новозведеному укріпленому таборі згромадилися десять тисяч косіїв, готових будь-якої хвилини зустріти в бою ворога. Тридцять тисяч мадайських бій­ців купчилися у лісах, долинах і гірських криївках довкола ассирійських фортець, які бовваніли на тлі володінь Мамітіаршу, мов гнійні виразки. Десять тисяч сапардців обійшли стороною контро­льовані ассирійцями райони й стояли двома укріпленими таборами всього у чотирьох денних переходах від Кар-Кашші. А в невели­ких гірських фортецях уздовж шляху із Кішесси у Біт-Хамбан розміс­тилося добірне двадцятитисячне військо оріїв та гелонів. Порів­няно з ополченцями-поселянами, загартовані в багатьох бойовищах і походах войовники півночі здавалися Каштаріті непереможною силою. На них та на своїх волелюбних косіїв він і покладався, головним чином, у цій війні.

Час на збір не затягували. Тієї ж ночі гінці помчали до Мамітіаршу й воєводи сапардців. Однак, повагавшись, Каштаріті вирішив не чекати їх. Славою переможця гордому князеві не хотілося ділитися ні з ким. Зі сходом сонця косії виступили назустріч ворогові. Дорогою до них приєднувалися загони оріїв. Військо зростало на очах, а з ним – і впевненість у перемозі.

Супротивники зустрілися в просторій долині, розділеній поздовж невеликою річечкою, притокою Діяли. Саме нею пролягала межа між провінціями Біт-Хамбан і Парсуа. І мідійці, і передовий ассирійський роз’їзд з’явилися в долині надвечір. Місце битви ви­значилося само собою.

Пізно ввечері у похідному шатрі Каштаріті не змовкав гул голосів. Гуторили переважно Сваргапіт та Каштаріті, а воєначальники косіїв і привідці найманців уважно слухали.