1.6

6

Заточіть стріли, наповнюйте сагайдаки;

Господь збурив дух царів Мідійських,

бо має намір знищити Вавилон (…)

Озбройте проти нього народи, скликайте

на нього царства Араратські (Урарту),

Маннейські та Аскеназькі (Скіфія),

поставте вождя проти нього,

напустіть кінноту, як страшну сарану.

Біблія. Книга пророка Єремії, 51: 11, 27.

Онасар перебрав на себе роль господаря і ґречно запросив гостей до царевого шат­ра. Подали вино, конину, баранину, дичину, рибу. Потроху зав’яза­лись розмови. А перегодя – й напівголосні смішки.

Скіфи не могли без глуму зорити на розгублені обличчя мідійських послів, спантеличеного, сполотнілого Каштаріті. Зрештою, навіть Онасар закашлявся. Відтак, відставив чашу й заспокійливо повів рукою.

– Достославні посли землі мідійської. Чому не бачу жвавості на ваших обличчях? Радій, княже Каштаріті, бо Великому Бартатуа припав до душі твій дар. Адже, бач, залишив і вас, і наше зібрання, щоби пізнати істинну цінність подарунку.

– Але ж кінь зовсім дикий. Виплеканий на волі серед квітучої Нісейської рівнини біля підніжжя Загросу для конюшень царів. Від народження й до цього дня він не знав узди. Що, коли він… – почав було, але вчасно прикусив язик хтось із мідійців.

Онасар, а за ним інші вожді гучно розреготалися.

– Не народився ще на землі такий кінь, якого б не зумів об’їзди­ти наш цар. Не турбуйтеся за нього, достойні гості. Їжте, пийте, бо не годиться на учті, влаштованій царем на вашу честь, сидіти, мов кам’яні боввани. А господар незабаром повернеться. І від враження, яке справить на нього жеребець, мислю, залежатиме ре­зультат вашого приїзду.

Те зараз, яке обіцяв Онасар, розтягнулося на кілька годин. І весь цей час скіфи не відривалися від таць із паруючою кониною і бараниною та від своїх страхітливих чаш-черепів, які прислуга раз у раз наповнювала вином. Мідійці шоковано ззиралися: як можуть скіфи дудлити його у таких великих, попросту смертельних кількостях і не впадати у сп’яніле безпам’ятство? Самі посли, дотри­муючись суворого наказу Каштаріті, пили мало. Їли теж небагато, бо кусень ставав у горлі при вигляді галасливих варварів, котрі одною рукою п’ють, а другою розмахують довгими захалявними ножами, рубають ними жилаве кінське м’ясо і, наколюючи, відправляють у тугі чере­ва. Не перестаючи, не передихаючи.

– О-о, які вони ненаситні, княже. Мов леви. Коли б я з’їв за раз стільки конини, як отой бородатий, що понукає всіма, то вже, певно, випустив би дух, – довірливо поділився з Каштаріті один з придворних дорадників.

– Цить. Ані пари з вуст про ішкузів. Бо ж почують, то роздеруть тебе на шматки та вкинуть до того здоровенного казана.

Розмову заглушив гучний заспів. Наситившись горами бешбармаку на опасистих тацях, сангаками з урартського збіжжя та солодкими фініками, скіфи затягнули од­ну з хвалебних застільних пісень на честь Бартатуа. І аж тепер мідійці пізнали міру страху. Горлянки п’яних кочівни­ків вивергали дикі, жахливі звуки.

У мідійців кров похолола в жилах. Каштаріті заплющив очі. І йому здалося, що він перебуває не серед людей, а в скупченні голодних хижаків. Рик левів, ревіння тигрів, регіт гієн, підвивання шакалів вчувалися у заспіві скіфів. Каштаріті настільки чітко уявив собі це, що тихо скрикнув і поспіхом розплющив очі. Хоча, відверто кажучи, звиклий до цивілізації повелитель Біт-Хамбану навіть не знав, де б зараз почувався у більшій безпеці: поміж диких звірів – чи в одному шатрі зі сп’янілими варварами.

Від скіфів несло тугим духом баранячого сала й кінського поту, приправленого полиновим димом. Кожен ремінець, кожен вузол і саму попону кочівники ретельно змащували свіжим смальцем – аби не натирало, аби не виїдало кривавих ран на шкірі коня. Та й шкіряні ногавиці кочівників між ногами аж вилискували від щоденного багатогодинного видублювання ядучим кінським потом і баранячим салом.

Змовкли останні акорди застільної пісні. І тут за шатром почувся тупіт копит. Каштаріті прислухався. Цар щось владно погукував. Йому підтакували покірні голоси конюхів.

Запона шатра відхилилася. Бадьорим, пружинистим кроком увійшов Бартатуа. Він не здава­вся втомленим. Навпаки, в очах царя виблискувала неприхована втіха, а груди розпирав тріумф перемоги.

Скіф залпом осушив чашу кумиса, підбіг до Каштаріті, гаря­че потиснув його передпліччя і на радощах вигукнув:

– Услужив ти мені, мідійцю. Якого огира подарував. Не кінь – демон. Так і зватиму його – Демоном. Ох, услужив. За цей дар проси в мене, що хочеш. За такого коня не поскуплюся нічим, що є цінного у моєму Стані.

Мідієць збагнув: прийшов його час.

– Усемогутній царю ішкузів Бартатуа. Я приїхав до тебе з Мідії послом від зібрання ради мідійських князів. Старшим вони обрали мене. І, яко старший, я зразу ж поспішив до наймогутнішого із зем­них волостелинів. До тебе, царю.

Бартатуа самовдоволено та погордливо обвів очима вождів і царів-союзників. Погляд його промовляв: “Ось ким я став для народів Азії! Бачите, якої слави зажив менш ніж за рік? Усвідомлюєте, як могутність моя схиляє переді мною чужих князів та їхні на­роди?”.