1.5

5

Цар цей більше полюбляв зброю, аніж

бенкети. І найкоштовнішу здобич рахував

він лише як ресурс для нової війни.

Юстин Марк Юстиніан. Епітома книги

Помпея Трога «Історія Філіппа»,

ІХ, 8, 4-5; 7 р. н. е.

Стан збудився з дрімоти, навіяної затяжними дощами. Стан здивовано закліпав очицями, загомонів, люди заметушилися. Збиралися у ва­таги, кіньми й ліктями прокладали собі шлях ближче до середини. Стан ожив. Завирував. Поважні воїни із подивом питали один-одного: “Що ж бо діється?”. А діялось щось справді незвичне. Над скіфським Станом лунали бравурні мелодії. Сурмили сурми, сюрчали зурни, гупотіли бубни, тулумбасили череваті дохоли, щебетали сетари і каманче. Переливчаста азійська музика, незвична для грубого вуха степовика, вражала більше, аніж грім серед ясного неба.

Кількаденна мжичка висякла. У небі щасливо усміхався Колаксай-сонце. Його ласкаві промені іскрилися в кожній краплині, сіяли у серцях ра­дість та втіху. Запони кибиток відхилялися. Всі, хто перебував на той час у Стані, збігалися туди, де лунала незвична чужоземна музика. Не минув її увагою й Бартатуа. Цар саме полуднував, коли чудернацькі звуки увірвалися в його шатро.

– Що то? – Бартатуа мимоволі відсунув тацю з напівобглоданими ягнячи­ми реберцями й здивовано вигнув брови. – З якого приводу веселощі?.. Хто дозволив?.. – підозріло нашорошив вуха. – Агов, сторожа, дізнайтеся, що там...

Не встиг правитель діждати вивідника, як у шатро прожогом влетів Онасар. Нехтуючи правилами поштивості, одразу з порога загукав:

– Царю Бартатуа! Там до тебе посли. Азійці. Десь із п’ятдесят душ. Ліпі воїни, багато музик, пишних во­ждів. Як звелиш їх зустрічати? Де розмістити стільки народу? Вони вже в’їхали у Стан.

– Справжній господар зустріча гостей не на порозі кибитки, а за постріл стріли від стійбища. Агей, лінтюхи, парадний одяг мені! Онасаре, подбай про мого огира. Сідлай його – та негайно.

Заглушаючи все довкруж гучною музикою, кавалькада вершників у дорогому пістрявому вбранні зупинилася посеред Стану. З диво-інструмен­тів линула весела, безжурна музика. Та обличчя смаглявошкірих послів відтінювала тривога. Навіть їхній ватаг – статечний, сміливоокий муж – відчував, як повзуть хребтом мурашки від з’юрмлення тисяч волосатих варварів у брудних, пітних убраннях та чудернацьких гостро­верхих шапках.

Бартатуа нагодився вчасно. Чужинці саме намагалися зав’язати бесіду з юрбою ошелешених їхньою появою сакасаїв. Прибуття царя зняло напруження.

– Чужі! Чужі! – збуджено, немов малі діти, загукали скіфи, ляс­каючи себе по стегнах та тицяючи пальцями у послів.

Царя впізнали здалеку. На його кучматій голові жаром полискував новий парадний гостроверхий шолом, декорований крилатим Папаєм і вісьмома зміями, а також пишною зовнішньою чеканною пластиною зі сценою полювання кінних лучників на круторогих гірських козлів. Могутні рамена й торс обляг масивний залізний пластинчатий панцир. Його начищені до блиску луски сліпуче жаріли при найменшому порусі, а нагрудні бляхи, інкрустовані золотими чеканками, підкреслювали владарський статус власника.

Бартатуа повагом підняв руку, змусив галасливе юрмисько змовкнути. Те­пер він мав змогу уважніше роздивитися незваних гостей. Прибульці – статечні, пишноволосі, з акуратно під­різаними бородами – справляли вельми поважне враження. Воїнів-охоронців з ніг до голови вкривали заліз­ні лати.

“Таких не вразиш каленою стрілою чи ударом акінака”, – подумки відзначив Бартатуа.

Під строкатим вбранням вождя і його ліпших мужів, насиченим золотою та пурпурною барвами, теж вгадувалися лати. Пильний погляд ца­ря зразу вирізнив їх завдяки неприродно широким фігурам і рівним, мов ратище, торсам.

“Воїни, – здогадався Бартатуа. – Що ж, розмовляти з воїнами простіше, ніж із пещенцями-вельможами”.

Тим часом із кавалькади виокремився ватаг. За ним виїхав кістлявий безвухий сак. Зброї у нього не було, втім, як і десниці, що могла б тримати цю зброю. Ватаг зупинив коня за три кроки від Бартатуа. Окинув скіфа пог­лядом людини, яка звикла повелівати. Далі неквапом зняв шолом і шанобливо вклонився.

– Могутній царю ішкузів, нехай боги твого народу дарують тобі тисячі перемог і гідних захоплення діянь. Бо славу – найцінніше із багатств повелителя  – вони вже дарували тобі. Слава про неперемож­них ішкузів відлунує Азією. Долетіла вона й до моєї волості. І ось я, князь Каштаріті, правитель країни Біт-Хамбан, прибув, аби привітати тебе, могутній царю, у твоїх неозорих володіннях.

Поки однорукий сак перекладав пишнослівне вітання грубуватою скіфською говіркою, мідієць уважно стежив за виразом обличчя Бартатуа. Воно залишилося незворушним, однак Каштаріті зауважив, як ликом степовика ковзнула тінь подиву, а в очах зблиснуло вдоволення. Задовольнити вишуканими словами самолюбство варвара виявилося не так і складно.

– Цар Бартатуа завжди радий достойним гостям. Моє шатро – ваше шатро. І все, що моє – ваше, шановні гості.

Каштаріті стримав посмішку. Ціна подібним люб’язностям і чвертки шекеля не важила.

Незабаром простір праворуч царського шатра спорожнів. “Безсмертні” розчистили місце, допомогли новоприбулим розкласти опуклі строкаті шатра й оточили мідійців колом надійної охорони.