1.4

4

Любов до тебе заполонила мою плоть і кров.

І з ними, як вода з вином, перемішалась.

Як померанець – з пряною приправою,

Як з молоком – запашний мед…

Кохання твоє – то небесний дар,

Вогонь, що спопеляє жниво,

Сокіл, що з льоту здобич здобува…

Єгипетська інтимна лірика; ІІ тис. до н. е.

Будимир жив і снив нею. Кохання окрилювало. Серце молодече пульсувало нестримною жагою. Десятки справ щодня вершилися неначе за одним помахом руки. Наснажено долалися клопоти і гризоти. Серце рвалося в світле завтра в надії на нове побачення із коханою. Коли доводилося наїжджати до скіфів, нашорошено наслухав жіночі голоси. Її голос – дзвінкий, з переливами сміховинок, нотками сердечної щирості, жвавим тембром – парубок здалеку безпомильно впізнавав – не вухами, серцем, яке одразу радісно тьохкало і поривало ринутися назустріч коханій. Причарували Будимира її сердечний голос, її рухи й усміхнені очі, її гомінке й легкокриле життєлюбство.

Бачив її – і забував про всі справи. Як бджолі несила відірватися від прекрасної медоносної квітки, так і він ладен був куди завгодно її супроводжувати, бодай у чомусь їй допомагати, бодай щось їй дарувати… Самозречено закохався Будимир в Апітаю. Жив і снив нею.

Не диво, що і тієї ночі явилася у його жаркий парубочий сон.

Розчахнула темінь ночі крупом кобили, убраним у узолоччя. Вбрана, як і під час їхнього першого знайомства, у сліпуче жрецьке вбрання, розцяцьковане нашивними золотими платівками та ярочервоним ґаптуванням. Заіскріла усмішкою коханою. Розтопила серце магічним блиском виразних очей зі сміховинками. Ніжним дзвіночком озвалася:

– Агов, парубче, чого нудиш світом! Сідлай коня, соколику! Царівна тя кличе! Та поїдем в чисте поле, де Зоря сходить. Там, де Зоря ходить, ковилу сріблить, нам конче бути. Богам степу вклонитися, срібну росу іспити. Під зоряним небом любитися, червонії маки столочити. Там, де земля з небом єднаються в туманнім серпанку, і нас боги поєднають, благословлять пару.

Мов зачудований, Будимир підхопився з лежанки на ноги. Серце гупало, тіло розбурхала невимовна жага обійняти її, цілувати її, любити її.

Роззирнувся, оговтуючись. Висунув носа з теплого шатра. Розвиднялося. Темінь ще густо сповивала призахідний обрій. А східна сторона світу уже тріпотіла в радісному передчутті сходу сонця. Світанковий туманець турботливо вмивав високі трави й розцяцьковував їх росяним намистом. Де не де серед трав стріпували крильцями ранкові пташечки. Ще не щебетали заливисто, вітаючи сонечко, одначе прочунювались з дрімоти й вовтузилися в гніздечках.

Рвійно оперезався, взувся, пару раз надкусив недоїжену звечора паляницю. Запив кухликом водиці і прожогом кинувся коня розпутувати й споряджати. Чатові на ті гарячкові збори царевича лише всміхалися нищечком у вуса. Звикли до парубоцьких зальотів його. Геть стратив голову їхній ватаг. Поривався туди, куди серце кликало.

Будимир роззирнувся, махнув рукою своїм. І пустив коня чвалом. Мчав степом. Дихав на повні груди. А на гадку спадало, що досі снить. І уві сні на вітрових крилах долина до нього відгомін її погуку: «Бу-ди-ми-ре… Соколе мій… Озовися, де ти?». І він лине окрилено на той рідний голос за дівою ночі. За мавкою степовою, котра ‘го зчарувала. Полонила. Поманила. Та й повела у таїну ночі. 

Відколи долоні закоханих переплелися, відколи уста у першому несміливому цілунку злилися, відколи пролунали перші жагучі освідчення, Будимир й Апітая стали шукати нових зустрічей, перестрілів юних очей, спраглих кохання щирого, приязні усмішок привітних, гостроязиких пересипів незлобивими жартами. Очима, вустами, серцями тягнулися одне до одного. Серцями відчували, як з кожним днем прикипають одне до одного. То розквітало між ними перше справжнє кохання.

Встиг першим. Удосвіта очікував її на умовленому місці – зеленому пагорбі понад швидкоплинною притокою р. Кури. Тут височіли вкопані колом кам’яні стели предковічного святилища. Всередині молодою травицею вкрився здоровенний зольник. Після появи скіфів у Муганському степу тутешні пастухи-вогнепоклонники, похапавши на гарби дітей і двійко-трійко ягнят з козенятами, похапцем відкочували південніше, у потайні гірські видолинки неозорої Мідії. Колишня святиня їхня заростала споришем та кульбабою.   

Схилами пагорба збігав до річки крихітний, зате тінистий і пишнозелений гайочок. Затінок височезних карагачів і крислатих медоносних тамарисків принадив закоханих. Тут було їхнє утаємничене від стороннього ока місце для побачень. Місце, де їм так подобалося усамітнюватися вдвох. Порою просто сидіти, тісно пригорнувшись, у ніжній задумі, у німотному замилуванні красою світу і буянням життя ген там, оддалік, у заплаві над степовою річечкою, куди сходилися на водопій тонконогі джейрани.

Виглядав її. То злізав з коня і знічев’я блукав поміж карагачами. То рвійно вихоплювався, з ногами вилазив на сідло й орлинооко роззирався із завмиранням серця. Чи не мчить, бува? Чи не лине до нього на крилах любові?

Аж ось і вона. Спішилася. Здаля привітно помахала йому рукою. Обійняла за шию свою конячку. Пригостила шматком солоної перепічки. Граційно попливла до нього, милуючись статурою і виразом обличчя щасливоокого парубка. Яблунку вела на поводі. Високу. Широкогруду. З гордо вигнутою шиєю і білою міткою Артимпаси на чолі.