1.3

3

…Простуй цілинними степами; так ти

прийдеш до кочівників скіфів, які живуть

у високих повозах з міцними колесами…

та озброєні далекобійними луками.

Есхіл, «Прометей прикутий»; V cт. до н.е.

Другий день поспіль над Муганським степом не вщухав дощ. Мрячив та мжичив. Дрібненькі краплинки монотонно тарабанили по ша­трах і кибитках. Товста повсть де-не-де наскрізь просякла вологою. Жар вогнищ не встигав її підсушувати. Дощова вода сочилася всередину помешкань, котрі недбало пролоїли. Вона завдавала чимало прикростей: підтоплювала ложа, міхи з зерном, в’яленою рибою та м’ясом. У халабудах оріїв дихалося важко. Дим клубився біля вогнищ. Мжичка перешкоджала йому вільно піднімати­ся в небо через горішні отвори. Час від часу доводилося відхиляти запони, щоб впускати всередину дощ, а з ним – хоч трохи свіжого повітря. Ніхто в таборі оріїв не висував носа за огорожу. Лише чатові, горблячись, понурими сичами сиділи на сумирних степових коненятах, кленучи впівголоса і дощ, і похід, і все на світі. Спробуй-но попильнуй, коли за двадцять кроків виднокіл зливається в густу сіру пелену.

Стріпуючи з брів краплини дощу, чатові заздрісно поглядали на табір. Там, на підвищенні, теплом і затишком манили сухі напівземлянки, а особливо – простора рублена хата. У ній мешкали похідний князь із побратимом Ладимиром та воєводою. Нині в князівському теремі ніде і кроку ступити. Незважаючи на мряку у хатину набилося чимало люду. Одних покликав Ладимир, інших привели похідний князь Савран і царевич гелонів Будимир. Мужі товпилися попід стінами. Самі ж привідці засіли за невели­кий столик. Обличчя їхні світилися рішучістю, а в очах поблискувала затятість.

– Що не кажіть, князі-браття, а нам пора вирушати в Оратанію, – вкотре повторив Сваргапіт і втомлено відкинувся на спинку крісла.

– Згоден з тобою, друже. Весна надворі. Дощить. Незабаром степи вкриються килимом свіжих трав. Мої гелони вимагають повертатися.

– А чи захоче відпустити нас Бартатуа?

– Ми змусимо його, Савране. Треба зараз гуртом скакати в його Стан. Так і так, скажемо, служили тобі, царе, вірою-правдою. Однак прийшов час відпускати нас додому. Коли вперто стоятимемо на своєму, гадаю, скит поступиться.

– Не варт наперед журитися. Моя мати, коли тілько бідкатися й термосити батька починала, так він теє зразу під корінь сік. «Не вродив мак, – перебудемо зиму й так!» – гукав та всміхався. Та добрим гумором вимітав гризоту і сварку з хати.

– А я кажу – не поспішаймо. Декотра рада гірш як зрада. Ти, княже, наслухáй і на радних зважай, а свій розум май.

– Пощо дарма ремигати, серця краяти? Мусимо тягнути лямку, поки налигача не порвемо.

– Є й інша примовка: котрі воли не брикають, тих у тяжчий віз впрягають.

– Ой, не накаркай!

– Пусте мелете! Битого життям горобця половицею не придуриш. От і ми не дамося, аби цар налигачем нам виї посручував.

– А я раю: погуторити з царем слід без зволікань. Розпитати, що та як нас тут далі чекає. Скілько літ ще тую лямку тягнутимемо.

– Розтлумачити треба цареві: ми – мирної вдачі. Діди-батьки оріям заповідали: ліпше в своїй, хай і полатаній, свитині на свому полі про свій хліб дбати, аніж з мечем на чужий посягати.

– Еге ж… Еге… Вірно мовиш. Батьками нам заповідано: як заприсяг, ступай на рать, тільки свободи не страть! А свободою тепер і не пахне. Цареве ярмо виї ломить.

– За попихачів нас обібрали! – обурено загаласувало зібрання мужів.

– Всю правдоньку цареві в очі слід виповісти. Як то кажуть: коли хочеш не пустим з ловів вертати, так до лиса з хитрістю, а до вовка з ярістю слід приступати

– Еге ж… Еге… Між вовками жити, так по вовчи вити.

– І зубищами! І зубищами клацати. Пута перегризати!

– Якщо привідці дозволять мовити слово… – подав голос до того мовчазний Мандрокл.

– Речи, воєводо, – заохотив бувалого воїна Сваргапіт.

Той неквапом погладив шорсткою долонею піхви з вірним мечем. Роззирнувся. Пошкріб п’ятірнею потилицю. Пересмикнув плечима.

– Хоч і не личить мені відразу лізти з порадами, але сказати мушу. Не варто всім привідцям іти з сьою вимогою до Бартатуа. Цар скитів має крутий норов. Хтозна, як він поведеться з тим, хто зві­стить наше рішення. Най не ображається царевич Будимир, та я закли­каю лише до обережності. У гніві Бартатуа швидкий на розправу. Хто вбереже послів від люті жорстокого володаря? Хто орудуватиме нашими ратями, коли цар сприйме наше бажання за бунт і звелить сакасаям силоміць перепинити нам шлях? Далебі, і таке можливе. Тому прошу, дозвольте мені з’їздити до Бартатуа, сповістити про волю орійських чільників і від вашого імені просити дозволу.

– Ні, воєводо. Ти викрив хибність моїх міркувань, але просиш неможливого. Що подума скит, коли замість привідців побачить лише одного з ліпших мужів? Безсумнівно, скаже, що ми злякалися особисто з’явитися перед його очі. А кажучи таке, одразу й відмовить... Чи я знову помиляюся, воєводо?

Мандрокл розвів руками й змовчав. Гелон мав рацію.