1.2

2

Бажаю щастя! О, чого ти, доню, супишся?

Тобі не личить брови, наче лук, вигнути.

Арістофан, «Лісістрата»; 411 р. до н. е.

Вбралася в щонайліпші свої вбрання. Довго блукала пальчиками серед коштовного вмісту декоративних скриньок із сандалового й тикового дерева. Мала тепер власну скриню небачених раніше скарбів, надарованих жонам і донькам царя Бартатуа спритними єврейськими, халдейськими й еламськими купцями.

Причепурилася. Втерла в волосся над скронями коштовні єгипетські пахощі. Приміряла підвіски. Відклала. Обрала сережки й подароване батьком намисто з лунницею. Йому має сподобатися. Довго перед бронзовим дзеркалом шось шепотіла, загадуючи, що та як казатиме. А тоді проказала пошепки молитву до Артимпаси й рішуче зіп’ялася на ноги. Не до снаги їй довше таїтися та відкладати розмову з батьком.

Лебідкою попливла до царевого шатра. Пацьорчаті шати крильми на вітрі тріпотіли.

Стан нуртував звичною повсякденною галасливою веремією. Тут і там раби товкли в жлуктах кобиляче молоко. Розпинали на вичинку свіжі шкіри. Підсушували на сонці й валяли повсть. Зграї псів і дітлахів купно кружляли побіля опецькуватих казанів із розмаїтим варевом. Жіноцтво заклопотано сновигало врізнобіч. То сходилися, то гуртом перепурхували горобиними купами від однієї кибитки до іншої. Виставляли напоказ згортки пістрявих азійських тканин. Похвалялися здобиччю чоловіків, радилися, які гожі обновки можна з тих скарбів скроїти й пошити. І для себе, і для доньок-відданиць. Тріскотіли так, що де там тим горобцям з ними змагатися.

Ровесниці-лучниці із тих, котрі хизувалися причепленими до пояса одним-двома кучматими скальпами, або поки ще тільки-но вовчими хвостами, у довгу косу вплетеними, дзвінкоголосо віталися з Апітаєю. Декотрі зухвало зачіпали в’їдливим кпином. Царівна й собі до вовчучок широко всміхалася, а почасти сама першою зачіпала зустрічних гострим слівцем. Не минала і мужів опасистих, аби не стрілити в їхній бік, не подражнити зухвалооччям й звабливою усмішкою. А коли гурточки парубків зустрічала, так підморгувала, що юнакам подихи перехоплювало.

Молоді скіфи, неначе заворожені, неначе вчаділі від конопляної пари в шатрі очищення від духів недуг, пасли царівну очима, заволоченими маслянистим блиском самозреченого захоплення смертних перед богинею. Неначе телята молочні при отеленій матці, так і вони волочилися поблизу царівни в надії потрапити їй на очі, чимсь прислужитися.

Царівна була земним втіленням і молодшою, при старшій жоні царя, жрицею вогнянокосої богині Табіті. Рвійна, погордна й чепурна – уміла замиловувати й скорювати серця мужів. Підкреслювала свій особливий жрецький статус вифарбуваними вохрою у колір вогню пасмами розкішного волосся, яскраво-червоним гаптуванням сорочки, штанів і чобітків, криваво-кораловим намистом на грудях, полисками коштовного інкрустування на чересі, гориті й піхвах акінака.

Для скіфів царського Стану вона була втіленою Табіті, хранителькою сімейних вогнищ і споконвічної лінії крові. Для батька – улюбленою, вряди-годи балуваною донечкою. Тим то ніхто зі смертних не смів ані лихого зичити, ані скривдити її. Тим то нині сподівалася на батькову ласку.

Бартатуа наново перетягував кибіть свого лука вивяленими оленячими жилами. Був він із тих старосвітських степових беркутів, хто нікому чужому не довіряв піклуватися улюбленою зброєю. Власноруч виготовленою. У безмісячну ніч на семи вітрах заговореною. У десятках сутичок випробованою.

Привітавшись, Апітая вивіркою примостилася в ногах царя-батька. Заторохтіла про щось несуттєве, затягуючи неговіркого татка в балачку. Про щось розпитувала. Щось захоплено переповідала. А тоді припильнувала, коли тато прихильно їй усміхається, і рішуче повела мову про своє кохання. Про витязя славного, який єдиний зумів скорити і полонити її горде серденько. Про те, якою щасливою вона почувається. І як оце просить таточка зглянутися на її щастячко. І не гніватися, а своє батьківське благословення дати. Бо обранець її от-от поривається сватів до царя-батька засилати, золотом Стан засівати, табунами й чередами царський рід обдарувати, його, царя-батька благати за молодця красного її, Апітаю, віддати.

Щебетала юнка. А того й не помічала, як тріскучою кригою заповнюються незмигні, широко розплющені очі батька. Як краєм вуха ще слуха її, а чоло брижать глибокими зморшками вже геть інші думки. Як тане на жорсткій складці його вуст мед приязної батьківської усмішки, а натомість напина їх тугим луком геть інша емоція.

– Ти, Апітає – донька царя Бартатуа. Кров од крові моєї. Народжена, щоб владарювати, і мою владу над цим світом зміцняти, – по довгій хвилі понурого німування повчально озвавсь до доньки. Слова царя хрипким клекотом падали поміж ними. Ще не гнівався, не кричав він. Але клекіт той пам’ятала з дитинства.

 – Ти – сакасая. Дід твій і батько твій життя поклали на вівтар Мечу-Батразу, аби вивищити сакасаїв понад народами та владарювати над ними. Тоді продовжувати нашу лінію крові владарів. Владарів, чуєш! А не рабів, котрі в підпасичах сакасаїв довіку гибітимуть!.. Чуєш?.. Розумієш?.. Не мене одного прогніваєш, кожного сакасая за живе зачепиш, богів наших образиш, коли наміришся чисту кров розбавити з сукровицею підпасичів, рабів наших!.. Ти такої ганьби нашому роду бажаєш?.. Мені, перед котрим схиляються і плазують царі тутешніх племен, віддати доньку улюблену котромусь з прислужників? Недобитку кімерському? Може ще в праліси до племен, що в землі длубаються, тебе спровадити?.. Апітає… Дитино моя… Спам’ятайся! Згадай, хто ти, а хто – він, отой пуцьвіріньок-обранець твій.