1.1. Частина І. Мідійський похід

Частина І

МІДІЙСЬКИЙ ПОХІД

Шамаше, великий господи,

на те, про що я тебе запитую,

дай мені пророчу відповідь.

...Чи буде Каштаріті зі своїми воїнами,

чи зі скіфськими воїнами,

чи з якими-небудь ворогами,

скільки б їх не було, мати успіх

(у виконанні) свого плану?..

Ти, великий боже, знаєш це.

Запит Асархаддона до бога-провісника Шамаша

Успіхи мідійців та їхніх союзників...

[у 679 р. до н. е.] досягли кульміна­ційної

точки... Ніколи ще, з часу ви­никнення

великої Ассирійської держави,

ассирійцям не доводилось так сутужно.

Акад. Іграр Алієв

1

[Поселення Мідії] аж до річки Улуруш я підкорив,

влаштував їм побоїще, 8650 людей, [...] коней,

300 мулів, 660 ослів, 1350 голів великої рогатої

худоби, 19000 голів дрібного скоту я полонив,

поселення зруйнував, зніс, спопелив, і терен той

включив до складу Ассирії.

Аннали царя Тіглатпаласара III; 730-ті рр. до н. е.

Ось уже майже рік мідійці не розлучалися зі зброєю. Пасли з нею череди овець, обробляли землю, ліпили посуд, кували метал. Їли й спати лягали теж зі зброєю.

Ось уже майже рік, як племена підвладних Ассирії мідійських провінцій повстали. Вони перестали виплачувати Ніневії виснажливу данину, а чужоземних завойовників і здирників прогнали геть. Що з цього вийде – не знали. Ассирію однаково і ненавиділи, і боя­лись. Простолюд покладався на милість богів та мудрість вождів. Адже саме вони – князі-намісники, родоплемінна аристократія, місь­ка знать – задумали повстання. Кривавого Сінаххеріба вбили, й ассирійці люто гризлися між собою. Хіба тоді їм було до мідійських провінцій?

Першою проголосила незалежність провінція Біт-Хамбан. Далі Мадай. Третьою до спілки приєдналася Сапарда. Інші краї зайняли вичікувальну позицію. Страх перед непереможною Імперією паралізовував розум, сіяв нерішучість у серцях. Їхні погляди були звернені на повсталих, а подальші кроки безпосередньо залежали від того, чи всто­ять вони, чи упадуть, потрощені лапою ассирійського лева.

Ця гадка непокоїла і самих повстанців. Хмільний тріумф перших несміливих думок, самостійних рішень, переможних сутичок минув. З Ассирії чорним вороном прилетіла звістка про закінчення міжусобної війни, утвердження на троні нового енергійного царя Асархаддона, про те, як швидко й жорстоко придушив він повстання арамеїв. Хміль бравурності випарувався із сердець знаті. Від похмілля сон ставав неспокійним, і починала боліти голова. У ній вихором крути­лося дилемне запитання: що ж далі?

Аби порадитися, як діяти далі, повелителі мі­дійських уділів та племен зібралися на раду в цитаделі міста Кар-Кашші. З’їхалися таємно, по-змовницьки. Ніде в просторому дво­рищі стародавньої цитаделі не було видно парадних позолочених коліс­ниць, численних охоронців, пишного почту. Зате взад і вперед по­ходжали воїни князя Каштаріті й хапали всіх підозрілих.

Просторий зал князівського палацу вражав невимушеністю. Помічалося відразу: його власник не падкий до золота. Хоча ніх­то не назвав би його і витонченим аристократом. Очі прибулих не зна­ходили ані ажурних світильників, ані статуеток богів, вилитих із цінного металу, ані золототканих гобеленів, ані інших дрібниць, які зазвичай супроводжують помешкання знатного родом. Щоправда, стіни залу вкривала мозаїка та ліпні барельєфи – данина всепроникній ассирійській моді. Проте на них видніло більше богів і прадавніх ге­роїв, аніж діянь самого князя і його роду.

Каштаріті не мав звички вихвалятися. Не любив озиратися в минуле і не вмів жити сьогоденням. Погляд повелителя Кар-Кашші був спрямований у майбутнє. Він умів переконувати й вести за собою. Обходячи соратників далекоглядністю й рішучістю, Каштаріті ще на початку повстан­ня перетворився на його вождя-натхненника. І навіть князь області Мадай Мамітіаршу – старший літами, родоводом та могутністю – після нетривалих вагань уступив йому верховенство.

У кутках просторого залу панували напівсутінки. Лише середину яскраво освітлювали бронзові світильники, наповнені ароматичною олією. Тут, за широкими столами, зібрався цвіт мідійських земель. Сам Каштаріті всівся на підвищенні навпроти входу в зал. Це був тридцяти п’яти – сорокарічний воїн із твердим, ясним поглядом, крутоплечий, м’язистий, дещо незграбний у дорогому аристократично­му вбранні, яке не пасувало ні його атлетичній фігурі, ні вольово­му виразові обличчя. І однак цей грубуватий у словах і рухах воїн не був позбавлений шляхетності й такту в спілкуванні з високородними гостями. Вони сиділи поряд на таких самих різьблених кріслах. По праву руку від господаря замку, цебто на найпочеснішому місці – повелитель Мамітіаршу, князь-намісник провінції Мадай. Ліворуч – могутній волостелин Сапарди Дусані. Далі за столами, поставленими в два ряди попід колонами, на лавах порозміщувалися менш впливові вожді, воєначальники, знать.