1.3.8

8

Саки (…) заволоділи найліпшою землею у [Великій]

Віменії та дали їй назву від свого імені – Сакасена.

[Звідти] вони дійшли аж до країни Каппадокія.

Страбон, Географія, XI, 8, 4; 10-і рр.

Шовковисті трави привітно схилялися, зустрічаючи скіфські загони. А юрми кінних лучників і кавалькади повозів зі здобиччю пливли та пливли, тримаючи напрям у глибінь Муганського степу. Десь там стояв царський Стан, де залишилися табуни коней, жони, раби, дітлашня. О-го-го скільки добра везли скіфи. Де проходили череди захопленої худоби, там уже не піднімалися столочені трави, де проїжджали валки гарб і кибиток – у грунті витовкалися глибокі колії.

З трьох сторін скіфи торували дорогу до Стану. Сакасаї вертали з-над Урмії, сакасини – з верхів’їв Аракса, сарапали – з Мідії. Хто повернувся швидше, хто – дещо пізніше. Коли ж здибалися, – здригнулося небо від тріумфальних пісень, задвигтіла земля від не­бувалого гульбиська, лицарських ігрищ та змагань, відлуння полинуло далекими горами від бахвальних оповідок про звитяги та подвиги в землях супостатів.

Не любили скіфи зухвалої, нагої лжі, у повсякденному житті були до наївності чесними. Лишень після ратної виправи, за чашею хмільного бузату, в колі вождів та соратників, дозволяли собі попустити язика, незло­бивим прибріхуванням обшліфувати правдиві історії до геройського блиску. Та що прості воїни – царі Онфірс та Ксупар, звітуючись-вихваляючись перед Бартатуа, не блукали покрученими шляхами голої правди, промовляли гарно і пишно, мовби йшлося не про них, а про діяння славетних пращурів.

– Від тупоту коней сакасинів здригалися гори. Каменепади загачували ріки. Будилися зі сну давні демони, ревінням та пусканням димів сподіваючись устрашити нас. Ха, я вів сакасинів звіриними стеж­ками. Горяни ставили пастки. Я обходив перевали й тіснини та громив їх потугою зброї своєї. Неначе орлині гнізда, на неприступній ви­сокості ліпилися міста картлів. Коні зривалися в провалля. Тоді я наказав спішитися. Ми пройшли там, де не здатен пройти жоден з мужів. Ударам блискавиць уподібнилися наші штурми. Амуша – місто велике, велелюдне, пізнало силу зброї санасинів. Там узяли ми овець без ліку, бронзи, срібла, заліза кільця товстезні, шкіри, шерсть, вина... Там ми примучили чимало упертого люду, горян безстрашних, котрі зі сміхом кидалися на смерть під мечі санасинів. Справили жертву Батразу – та пішли дорогою далі. Брали в поселеннях харч для коней. А для себе – отари, які траплялись на па­шах нагірних. Було ж їх стільки, що я повелів третинам двом війська із ними вертати в долини. Сам же під місто Ірдуа[1] прийшов і йому нака­зав покоритись. Битись вони захотіли. Я взяв його третього дня. Башти, укріплення, статуї богів потрощив я в люті великій. Забрали звідти все, що лиш мало ціну. І звелів я повертатися вниз, у квітучі долини. Там не віють сніги, не б’ють громи і є де ступити. Там не безстрашні безумці живуть, а раби-хлібороби... Вів за собою людей своїх. Вивів. Далі пішли вздовж ріки, та петлею, немов би на ловах. Бачив я гори, що тримали вершинами небо, був у долині квітучій, де ниви, гаї та канали. У долині тій сотні поселень спалив я, міст і містечок десятки... Місто Лухіні відкрило ворота без бою. Там я узяв тільки золото, збіжжя, а більше нічого. Ох, і гуляли ми там, у долині. А бились... Військо урартів, закутих в залізо, що ніде стрілою по­пасти, числом десять тисяч, не рахуючи поселянських ополчень та загонів гогарів, сакасини зустріли під містом-горою – не­приступним Ірпуні[2]. Січа із ними тривала від ранку й до пізнього ран­ку. Трупами вкрилась рівнина, рештки ж урартів й гогарів сховались в фортеці. Далі до Аргіштіхінілі[3] торували стезю наші коні. Старшії міста, вожді і купецтво вийшли назустріч мені і упали, цілуючи ноги. Слізно молили, аби змилосердився я над їх містом. Мене величали володарем своїм і везли та підносили дари усілякі. Одних лише скринь, повних злитками срібла та злата, налічив я аж десять. А ще, попри них, вин усяких солодких, як мед в стільнику, надаровано воям. А зброї… Гарного панцира, набраного з лусок залізних, а з ним меч в позолочених піхвах і предовгу сулицю в дар піднесли, яко царю, зброярі того міста. Також віддали десятину з худоби та птаства. Я залічив кімерські володіння гогарів до свого уділу. Тисяч п’ять кінних воїв-гогарів і ще тисячу картлів із гірських долин Кури, Йорі й Алазані долучив я до власної раті. Сим вдовольнився, і споглянув на схід, де в степу табуни, жони й діти чекали на мене. І сказав: уже доста. Вертаймось. Цар Бартатуа звелів нам усім до сонцевороту у Стані зібратись. Ось я прийшов – і радіють мої сакасини. П’ють, галасують пісень й славоспівів. Здобич нечувану узяли бо, і мають із чим зимувати. В жодного, царю, не знайдеш ти смутку у серці.

Бартатуа широко на те усміхався. Схвально головою кивав. Власними пальцями вибирав із широченної дерев’яної таці кращі шматки царського бешбармаку й на знак особливої прихильності особисто передавав почастунок царям-полководцям. А щоб не забувалися й не пиндючилися аж надто, на колінах тримав клейнод вищої богоданої влади. Ритуальну широколезу грифоголову сокиру використовувано лише для жертвоприношень богам і полеглим героям. Нею сікли голови і правиці найдужчих ворогів, захоплених живими в бою задля жертвоприношення богові-Мечу. І при похованні кожного славного скіфського воїна нею перерубували хребти його похідним побратимам – коням і псам, яким судилося супроводжувати небіжчика в потойбіччя.

– Славний войовник із тебе, Онфірсе, мій брате... А ти ж як, Ксупаре?