1.3.7

7

Саки – один зі скіфських народів – носили

на головах високі гостроверхі башлики,

такі цупкі, що чубки стирчали догори.

Вони вбиралися в штани, а озброєні

були сакськими луками та кинджалами.

Крім того, мали ще сагариси – дволезі

бойові сокири.

Геродот, «Історії. Полігімнія»; V cт. до н.е.

Схід сонця орії зустріли на щойнонасипаному валі. Невисоке земляне укріплення, огороджене згори зростовими дощатими щитами та їжаками, зіркою збитими з пакілля, додало їм смі­ливості та впевненості. Звістка про те, що поряд – во­роже налаштовані скіфи, уже не будила в серцях такої тривоги і не­певності. Орії, зігріті ласкавим сонячним промінням, зорили з-за ва­лу спокійно, походжали табором перевальцем, преспокійно варили куліш, точили зброю, буденно перемовлялися. Пожвавилися лише тоді, коли через річку переправилися кілька тисяч кочівників.

Сваргапіт не помилився – наближалися кінні лучники. Частина пода­лася до Улху. Основне ж юрмисько тільки-но зауважило появу укріпленого табору – лавою покотилося до нього.

Поплювавши на мозолясті долоні, орії наклали на тятиви луків стріли. А луки мали – о-го-го – ще тугіші, ніж у кімерів та скіфів. Із турячих рогових пластин, фіксаторів із мореного дуба, оправи з волових жил. Без років надсадного вправляння з отроцтва, без сотень ядуче-сизих синців по всьому тілі, без доведеної до автоматизму практики взаємодії обидвох колін, стегон і тулуба таку тугу композитну кибіть не зігнеш і тятиви не причепиш. А без натренованих м’язів та без хитрого налучного перстня таку трижильну тятиву і не натягнеш. І не відпустиш, аби без пучок на пальцях не залишитися. Отож-бо, ціла наука. Хочеш вижити на степовому порубіжжі, де ледь не щотижня зграйки знахабнілих вовчуків бешкетують – вправляйся до крові – осилюй хист лучника.

Лучники демонстративно випросталися вздовж гребеня валу.

Чужинці, одначе, не поспішали одразу розпочинати сутичку. На відстані польоту стріли зупинили коней. І довго спідлоба розглядали нетутешніх русявочубих дружинників. Відтак з лави виїхало кілька кремезних широкобородих мужів у дорогих маннейських обладунках. Передній тримав білий бунчук миру.

– Опустіть луки, – звелів Сваргапіт. – Послухаємо, чого вони хочуть.

Із незворушним спокоєм на обличчях вершники під’їхали на півсотні кроків до укріплення. Цього здалось їм достатньо, бо пе­редній враз хвацько піднявся на одне коліно в сідлі й голосно прокричав:

– Егей! Хто ви такі й що тут робите!

– Орії, хто ж іще, – гмикнув Сваргапіт.

Мандрокл застережливо підняв руку. Пошкріб п’ятірнею потилицю.

– Чекай, княже, дай-но я з ними погуторю.

– Балакай, коли маєш охоту.

Воєвода собі випростався на повен зріст, пограв широкими раменами, неквапом зміряв приблуд очима. А далі ... узявся знічев’я розправляти на плечі складки корзна.

– Хто такі, питаю?! Відповідайте негайно, якщо хочете жити! – прокричав чужинець по-маннейськи, а відтак знову говіркою, більш-менш подібною до гутірки нових хазяїв надчорноморських степів.

Мандрокл повагом розкрилив рамена. Спроквола пошкріб п’ятірнею потилицю. Підкрутив вуса.

– Ми – передовий полк стотисячного війська Великого Бартатуа – царя сакасаїв, сакасинів і сарапалів. А хто ви, якщо насмілюєтесь нам погрожувати?

Зачувши відповідь Мандрокла, степовики гарячково заторохтіли між собою.

– Хто такі?! – басовито-грізно перебив їхню дискусію воєвода.

– Ми – саки, воїни славетного царя Ішпака.

– Не чув про таких, – здивовано вигнув брови Мандрокл. – А ти, княже?

– Краєм вуха чував, що десь-то ще якісь інакші скити скитаються. А Бартатуа наш, бач, жодного разу не обмовився ані про саків, ані про їхнього царя.

– Що ж мені далі ректи до них? – почесав тім’я Мандрокл. – Сва­ритися? Чи, може, спробувати залагодити миром?

– Агей! – загукали іздалеку. – Чи не промовляють твої вуста лжу? Вожді сумніваються у правдивості твоїх слів. Ви не схожі на дітей Степу.

– А ми й не скити, – озвався Мандрокл. – Ми орії – народ з-понад степів. І прийшли ми сюди в союзі з царем Бартатуа.

Безбоязкі і достоту самовпевнені відповіді воєводи справили враження на саків. Далі вони промовляли вже без погорди.

– А де ваш цар? Посланець могутнього царя Ішпака хоче говорити з ним.

– Овва, – тихо присвиснув Мандрокл. Пошкріб п’ятірнею потилицю.

– Великий Бартатуа – цар сакасаїв, сакасинів, сарапалів і безлічі інших північних племен – прибуде під стіни Улху із дня на день. Якщо вам так кортить його побачити, – зачекайте.

– Гаразд, ми чекатимемо три дні. Коли ж ваші слова – лжа, – ви заплатите за неї життями. Так буде, присягаюсь моїм сагарисом, спраглим свіжої крові!

Мандрокл роздратовано сплюнув й зіскочив з валу. Розтривожено пошкріб п’ятірнею потилицю.