1.3.6

6

Від Арзашкуна до країни Гілзан, і від

країни Гілзан до країни Хубушкія,

подібно до Адада, я пронісся над ними

буревієм. Гіркоту мого запанування

я дав спити [до дна царству] Урарту.

Аннали царя Салманасара ІІІ; 847 р. до н. е.

Через кілька днів після перемоги над кімерськими федератами Руси Другого скіфське полчисько вихлюпнулося у прибережні долини озера Урмія, які квітували, колосилися збіжжям, вабили соковитими травами.

Гілзан – заможна, щільно залюднена країна. Уздовж берегів численних річок і річечок, які збігали з гір до Маннейського моря, пістріли десятки укріплених міст і сотні селищ. Довкола них на багато по­прищ тягнулися оброблені ниви. Тут зріли пшениця, ячмінь, просо... Клапті нив чергувалися з фруктовими садами, баштанами. Щедра, родюча земля. Тому відвік-віку страждала вона від зазіхань заздрісних сусідів. Неодноразово ходили сюди походами ассирійці. Ділили-переділювали вотчини місцеві князьки. Віками гризлися за па­нування над нею урарти й маннеї. У тій віковічній борні чергову перемогу за царювання Аргішті Другого здобули урарти. Вони закріпилися в Гілзані. Відновили на його терені намісництво Сангібуту.

У захопленій країні урарти відбудували старі й набудували чимало нових фортець. У кожній над головними воротами цар їхній наказав викарбувати на віки на кам’яних скрижалях пам’яті таку меморіальну посвяту: «Богові Халді, господу моєму, я, Аргішті, син Руси, збудував це місто й фортецю довершеними. І дав ім’я цьому місту … задля примноження могутності держави Біайнілі та задля застрашення ворожих держав…».

Гай-гай, не мине і двох-трьох десятиліть з часу спорудження царями Русою й Аргішті потужної оборонної лінії фортифікацій на півночі й сході царства, як кінні лави скіфів під орудою Бартатуа завдадуть їм нищівних плюндрувань. Лише декотрі з циклопічних цитаделей по тих навалах відживуть і ще деякий час животітимуть. Допоки у скіфів змужніють діти, народжені в степах Азербайджану, і син Бартатуа Мадій не поведе їх для остаточного розграбування й спустошення твердинь Урартського царства.

Сієї ж пори циклопічні твердині з глибокими пивницями й просторими складами ще грізно вивищувалися над розсипом довколишніх селищ. Адже лише в них відчували себе в безпеці намісники-зайди й родова аристократія.

Поява скіфського полчиська у Гілзані ошелешила місцевих правителів. Поки вони радилися, що чинити, Бартатуа розділив військо на три частини і пустив гуляти намісництвом.

Скіфи борзо освоїлися в чужих краях. Тож діяли вже не як голодні дикуни, а як бувалі загарбники. Стомившись убивати, вони приходили й по-хазяйськи брали те, що хотіли. Скакали вздовж рік, зганяли череди худоби, випорожнювали зерносховища. При оказії хапали золото, срібло, вироби ремісни­ків. І самих ремісників, бувало, прихоплювали. Над селищами закуріли дими спонтанних пожеж. Кілька найбільших, добре ук­ріплених міст опинилися в облозі. Решта старійшин гілзанців поспішали з власної волі покласти до ніг Бартатуа щедрі приношення. А скнари губили голови під навальними облавами кінних лучників.

Сваргапіт із дружиною, обтяженою здобиччю із Рутумні, з дозволу Бартатуа подався напрямки до Урмії.

«Принад сих царств заморських тут достоту на всіх нас вистачить. Як добре потрусимо, то скінчимо замість тлустого куліша рідку бовтанку сьорбати, – радо підбадьорували вояків скупуваті обозні старшини. – Як то кажуть: на одній сіножаті і віл пашу має, і бузько походжає та жаб збирає».

Вояки понуро кивали головами. Потрохи призвичаювалися до життя здобичництвом.

А втім, серця оратаїв краялися від вимушеного, але від того не менш осоружного розбою. Тим, хто зростав серед жита й волошок, і чиї долоні чепіги,  а не акінаки з отроцтва вимозолили, журно та гірко було споглядати, як гинуть під копитами степовиків колосисті ниви, палають поселення хліборобів, стогне земля-годувальниця. Тяжко на таке зорити. І понуро серцями з дня на день черствіти. А ще важче – усвідомлювати, що і ти, і побратими, не лише поту­рають завойовникам, а є спільниками в їхній кривавій розвазі.

Не тримали в серцях зла на гілзанців, тому радо залишили невга­мовного Бартатуа.

Що ближче підходили орії до Урмії, то меншало поселень і люду в окрузі. Сваргапіт дивувався з того. Коли ж ступив на берег Маннейського моря, враз зрозумів, у чому річ.

Неозоре і повноводне, мов справжнє море, озеро Урмія. Однак вода в ньому має гидкий гірко-солоний присмак. Сіллю просочилися не лише озерні води. Сріблясто-білим нальотом вона лежала на березі, віялась між пальцями вкупі з піском. Часом пориви сухого, задушливого вітру зривали водяні бризки, насичені сіллю, й несли їх удалечінь. Земля, навіть за десятки поприщ від озера, страждала від надміру солі. На такій землі не хотіли селитися трави. Вона бідніла, випі­калася сонцем, репалася. А у тріщинах проти сонця виблискували дрібненькі кристалики солі.

Копита коней збивали солону куряву. Пилюга піднімалася, заважала дихати, скрипіла на зубах, припорошувала одяг, обличчя. Із бурої, порепаної землі до сонця пнулися сіролиста соля­нка, сарсазан, поташник, солеріс. У низинах та видолинках, де взим­ку збиралася дощова вода, хоча б якусь тінь давали гаї арчових де­рев. Тут можна було натрапити на сірі від пилу китиці бородачу. Паші не завжди вистачало – невибагливі степові коненята знехотя тягнулися до гілочок гіркого полину.