1.3.5

5

Гіміри [..........] прийшли, військо [........]

виступить проти міст Країни Маннеїв…

Депеша Белушезіба цареві Асархаддону;

670-і рр. до н. е.

Розвиднялося.

Сваргапіт легко, наче барс, підвівся з ложа, вимощеного лапа­тим сосновим гіллям. Потягнувся, поправив на поясі меч, тріпнув чуприною і тихо свиснув, підкликаючи чатового.

– Здоров будь, Суртре. Що чувати?

Сотник повагом розгладив підкову вусів. В’яло махнув рукою.

– Тихо в долині. Ані шелесь. Певно, ті чемери не вельми поспішають до нас на гостину. А мо’, скити не тямлять їх заманити. Ото буде сміху, коли запідозрять неладне та обійдуть нас окільним шляхом і вломляться у скитський обоз із тилу.

– Тіпун тобі на язик, Суртре. Упустимо вражу рать – клопо­ту не оберемося. Ліпше не заїдатися зайвий раз із Бартатуа. Та помірятися силами із чемерами. Адже били їх раніше, і не раз. Подужаємо й нині.

– Дай то, боже. Аби лиш вони тут з’явилися. Щоб не трапилося, як у тій приказці: бралися жито жати, та не знали, де почати.

З гір повіяло холодом. Природа чужого краю немов випробовувала міць орійських витязів. Удень сонце пекло немилосердно, розжарю­вало лати мало не до червоного. Вночі ж земля та повітря швидко ви­холоджувалися, а з міжгірних тіснин починало віяти вогкістю і прохолодою. Однак орії, гартовані палючим серпневим сонцем і тріскучими лютневими морозами, стійко зносили перипетії азійського клімату. Коли б докучав тільки він, далекий похід у чужкрай видавався би простою прогулянкою. А так доводилось постійно роззиратися, не випускати з рук нагострених мечів та неусипно пильнувати, аби звідкись збоку не випурхнула смертоносна стріла, не вилетів дротик, не вискочили вороги.

Сваргапіт щільніше закутався у корзно, підбите хутром, і по­прямував звіриною стежкою вниз до воїв. Довелося продиратися крізь справжні нетрі. Вільхові гілки чіплялися за одяг. Ноги плу­талися в корінні розлогих карагачів, шпортались об покручені лози дикого винограду. Ззаду сопів і тихо лаявся кремезняк Суртр. Йому теж не подобалися ані ці гори, ані дикі, неходжені нетрі біля їхнього підніжжя. Однак кращої засідки годі натрапити.

Вийшовши з тіні дубово-карагачевого лісу, Сваргапіт зачимчикував хутчіше. Та не ступив і десяти кроків, як почув звук рогу. Розло­гим насиченим гулом він линув із вершини сусідньої гори, що заступа­ла вхід у видолинок.

– Суртре, чемери! – гукнув князь і стрімголов кинувся стезею вниз.

За пару дюжин ударів серця князь влетів проміж мужів переднього полку. І гучно­голосо закликав:

– До зброї!

– До зброї! До зброї! – понеслося рядами дружинників.

Орії похапали списи та щити, вирівнялися плечем до плеча і твердим кроком з підліску виступили у видолинок.

– Зімкнути ряди! Стрілу – на тятиву! Готуйсь!

Усього за чотириста кроків від орійської дружини з-за гори ви­гулькнули кімери. Спершу їх видніло небагато – три-чотири десятки. Та ось гул копит пересилив звук сторожового рога. Й у видолинку за­рясніло від кочівників.

Кімери натягували повіддя й зупинялися, узрівши вороже військо. Спочатку їм здалося, що то маннеї. Але ба, придивившися, степовики впізнали в супротивникові своїх давніх сусідів оріїв. Білі полотняні сорочки, простоволосі голови, пофарбовані вохрою на червоне щити, такі ж довгі двосічні мечі – о, за століття співіснування кімерам запеклися в серцях ті риси непоступливих сусідів.

– Хто то? Ішкузи? – зарозуміло закопилив нижню губу Іштардурі. – Щось не надто схожі на варварів півночі. І чому раптом вони піші?

– О ні, полководцю, – хижо осміхнувся ватаг кімерів. – То не скити. То орії – наші колишні сусіди. Чи бач, як швидко злигалися вони зі скитами й прибули грабувати землі Урарту. Сьогодні ми розквитаємося з ними за і колишні борги.

– Зачекай, гіміре. Ти забув, хто полководець? Мені не подобається їхня готовність до бою і, головне, відсутність ішкузів. Це надто схоже на пастку. Ми не гайнуватимемо час на цих ваших суперників. Вони піші й ніде не пропадуть. Армія царя над царями, що суне за нами, заіграшки втопче їх у землю. Цар Руса повелів нам зав’язати бій з раттю ішкузів. Їх ми і шукатимемо. Звели своїм воякам завертати коней.

Обличчя ватага кімерів потемніло. Він озирнувся у пошуках підтримки. І оразу ж знайшов її.

– Ліпшої нагоди порахуватися з оріями в нас не буде. Глянь: їх удвічі менше, аніж нас. І вони самі-однісінькі в цьому видолинку. Як знаєш, урарте, але я не боягуз. Озирнися: мої витязі рвуться у січу. І я не неволитиму їх, – гордовито випнув груди один із найвпливовіших родових вождів та демонстративно вихопив меч з піхов.

– Тут наказую я, а не варвари півночі! – скипів урарт. – Чи ви забули, за що вам платить золотом цар Біайнілі?

– Іштардурі, послухай, у нас з оріями давні рахунки. Твої кіннотники нехай не втручаються в наші справи. Цар Руса не ганитиме нас за погану службу, дізнавшись, як ми розправилися з тими, хто ступив війною у його царство.