1.3.4

4

...[Чи] Руса, цар Урарту, [...] – чи задумує,

чи замишляє він, або за намовляннями

своїх радників, або за радою кімерів чи

будь-яких інших союзників, які з ним, –

з тих країв, де вони знаходяться, чи

виступлять вони у похід, чи проторують

дорогу для завоювань і битв, для вбивств,

грабунків та захоплення людей у полон?..

Запит Асархаддона до бога-провісника

Шамаша; 670-і рр. до н. е.

Орії грабували столицю країни Пулуаді до пізньої ночі. Вривали­ся в багаті кількаповерхові будинки, здирали зі стін зброю, килими, запони з барвистих тканин, хапали золоті, срібні прикраси, посуд, одяг, добротну взуванку. Після розграбування помешкань переходили до комор, сховищ. Вигрібали з велетенських бочок-карасів у два людські зрости й набивали міхи пшеницею та ячменем. Волочили пузаті глеки з вином та олією... Що не могли взяти, без жалю за­лишали юрбам голоти й учорашніх рабів, які снували за воїнами, не­мов голодні собаки.

Сваргапітові витязі нишпорили лише в заможному кварталі. В убогі ремісничо-бідацькі передмістя оріям було якось навіть соромно потикатися.

“Що візьмеш з тих, які живуть бідніше від нас?” – гуторили між собою воїни. Полону теж не брали. Оборонців, які здавалися на милість переможця, обеззброювали і простосердо відпускали на всі чотири боки.

Підкотили вози до величезного храму бога Халді. Добряче впріли, допоки живим ланцюгом переносили з розлогих запасників того храму незліченні скарби: злитки металів, сувої тканин, короби збіжжя і сушених фруктів, бочки оливи й вина, бронзові котли, коштовне начиння, статуетки і ще донесхочу всякої всячини. А що вже ладної бронзової зброї вигрібли зі зброярні бога Халді – і не злічити, і словами не переказати. Орії й справді не зугарні були того всього порахувати. А коли б хто порахував за них, то засвідчив би таке: щитів бронзових узято понад п’ять тисяч, шпичастих шоломів – теж п’ять тисяч, вістряків списів – з півтори тисячі, добротних бронзових мечів – понад десять тисяч, наконечників стріл – зо двадцять тисяч; а ще ж, пріч того – достоту подарункової, пишно оздобленої зброї, десятиріччями офірованої в жертву богові й сумлінно поскладаної в окремому підвалі-запаснику.

Виділялися з тієї жертовної зброї мечі в золотих піхвах і з коштовними камінцями на руків’ях. О, гай-гай, тією парадовою роззолоченою зброєю скіфи бахвально обвішуватимуть себе до останнього дня панування в Азії. А відтак, як повернуться у степи понад Дніпром, внуки їхні і в наступні століття замовлятимуть еллінським золотарям пишнозлоті акінаки на взір оцих давніх, які діди колись-то захоплювали в урартів. І які сього буремного століття супроводжуватимуть звитяжних кінних лучників і в походах, і на пасовиськах потойбіччя. І в потойбіччі вірно служитимуть небіжчикам, аж допоки захланні мідійці та перси не зачнуть плюндрувати-розкопувати у жадобі золота сотні й сотні скіфських і кімерських курганів[1], розкиданих від Прикаспійського степу по долини Малої Азії.

Байдужі до золота орії прицмокували язиками. Яко вправні різьб’ярі, захоплено придивлялися до золотих чеканок небуденної зброї. Тонко відчували прекрасне, а ліпотніших орнаментів, завитків, розеток та перевеселець за оці витвори урартських золотарів бачити раніше нікому з них не доводилося. Вояки замиловано передавали із рук у руки мечі, вбрані в золото, агати і сердоліки.

А були ж іще скрині з іншими скарбами-приношеннями урартських воєначальників своєму богу-покровителю. З декількох видобули широкі набірні бронзові пояси, розцяцьковані коштовним камінням і накладними золотими чеканками. Ледве виволокли з підвалу цілу скриню хижо вигнутих бронзових кинджалів із руків’ями зі слонової кістки і накладками з бірюзи й лазуриту. Повитягували з решти опецькуватих скринь десятки декоративних срібних списів і луків, срібних щитів з золотими умбонами, з півсотні набірних панцирів зі срібних і бронзових з позолотою пластин. Насамкінець викотили з підземелля офіри колісничих: дюжину чи то парадних, чи зовсім неужиткових колісниць, зібраних зі срібних, електрових і позолочених деталей.

Кректали й сопіли здобичники, натужно перетягуючи дедалі нові скрині, вщерть заповнені золотими, позолоченими і срібними органами – руками, стопами, очами, носами, вухами, печінками, серцями, лицевими масками – свого часу офірованими вдячними прихожанами богові Халді за зцілення від поранень на полях безкінечних битв.

Прицмокували язиками орії. Сторопіло головами хитали. Заклопотано чухрали чуприни – де ж добрати возів, щоб скласти й вивезти оці незліченні храмові скарби. Мимоволі поглажували ладанки на грудях і шепотіли замовляння на відворот лихим духам і чужим богам. Із шанобливим острахом і наївним зачудуванням придивлялися до гігантської – у понад три людські зрости – статуї-барельєфа тутешнього бога. Халді величаво розпростер свої чотири крила. Об’їжджав свої володіння, стоячи верхи на левові, обіперши ліву ногу на круп, а праву – на гриву хижака. Іскрив на смертних рубіновим грізнооччям.

Що там казати, бог чужий, страшний та грізноликий. А однак, не вберіг своїх молільників від спустошення.

До півночі столиця країни Пулуаді збезлюдніла. Раби, а вони становили понад третину мешканців, порозбігалися хто куди. Поселяни, позбавлені свого нехитрого скарбу, повтікали у рідні поселення. Містяни поховалися: хто за містом, у горах, а хто у підвалах і таємних криївках-кротовинах.