1.3.3

3

…Містян же вони захопили в полон

незміриму кількість; саме ж місто вони

перетворили на горбисте румовище.

Хроніка падіння Ассирії; кін. VII cт. до н. е.

По обіді на очах сторопілих рутумців орійська дружина стала поспішно збиратися. Туди-сюди гасали комонні роз’їзди, пішці пакували пожитки на повози, зганяли до купи овець та худобу. В та­борі чувся передпохідний гамір і видніла метушня.

Оборонці Рутумні могли лише здогадуватися, що змусило войовників півночі отак раптово, ні з того, ні з сього кинути облогу. Їхній відс­туп однаково скидався і на втечу, і на якусь примітивну військову хитрість. Зійшлися на тому, що непосидючим воро­гам, вочевидь, набридло сиднем сидіти під неприступними стінами, і вони подалися на пошуки легшої здобичі. Оборонці полегко зітхнули й усім миром принесли щедрі пожертви богам.

Про всяк випадок рутумці вирішили ще трохи зачекати. Вони не відчинили ворота. Та й поселяни попросилися перебути під захистом мі­ських мурів ще одну-дві ночі.

Дозорці ні на хвилину не злазили з міських башт, оглядаючи дов­колишні долини. Однак ворог до вечора так і не повернувся. Не з’я­вився він і наступного дня.

Тим часом, орії зупинилися за десяток-другий поприщ від Рутумні. Густі ліси, які вкривали схили гір, надійно сховали їх від стороннього ока. Орії готуватися до штурму. В їхньому обозі знай­шлося чимало добротних урартських обладунків, дбайливо підібраних на полях битв. Їх вистачило, щоб повністю зодягнути майже тисячу мужів. Сваргапіт зумисне відбирав чорнявих, широкобородих, схожих на смаглявих урартів.

Прочесавши довкілля, порубіжники повернулися в табір з кількома справжніми урартськими вояками. Порозумітися з ними не зумів навіть хитромудрий воєвода Мандрокл. Однак, де безсилими виявилися слова, подіяла мова жестів і лаконічна погроза розправи. Сваргапіт потратив цілісінький день, але таки зумів утовкмачити бранцям, чого хоче від них. Гостре лезо меча на шиї, з одного боку, а блиск зо­лота – з іншого, допомогли полоненикам зрозуміти орійського привідцю.

На світанку третього дня дозорці на баштах Рутумні забили на спо­лох. Містяни поквапливо хапали зброю і вибігали на стіну. До міста наближався якийсь загін.

“Невже вороги?” – запитували один одного мужі. Аж гульк: блищать штандарти, увінчані бронзовими стату­етками бога Халді[1]. Ба, дійсно, воїни, які наближалися до Рутумні, різнилися від войовників півночі. Вони йшли пішою колоною. Та й налічувалося їх не так і багато – може з тисячу мужів.

Незабаром радісне й полегке зітхання прошелестіло рядами обо­ронців. Наближалися урарти. Це засвідчували знайомі ратні обладунки, полкові штандарти. Де було передбачити містянам, що під ли­чинами урартських лат криються безстрашні орійські витязі на чолі з похідним князем Сваргапітом.

Тисяча мужів безперешкодно приступила до міських воріт. Аж тут з надбрамної башти долинув голос воєводи урартського гарнізону:

– Хто такі, звідки і як тут опинилися?

Чола сміливців зросив холодний піт. Ось вона – вирішальна мить. Якщо бранці подадуть хоч малий натяк своїм, побоїща не минути. Сотні гострих стріл цілилися згори. Одного залпу на такій близькій відстані достатньо, аби скосити добру третину харцизяк. Інших не минула би подібна доля.

Гострі кинджали кольнули спини двох бранців якраз навпроти сердець. Їм дали зрозуміти: зрадять – умруть першими. І полоненики, які служили за платню і не знали почуття відданості й патріотизму в суспільстві, де все продавалось і купувалось, не підвели.

– Нас відправив на допомогу оборонцям царського міста вельможний Халдібауірі – очільник гарнізону Маранди. Войовники півночі минули нашу фортецю стороною. Проте дими на гірських вежах сповістили нас, що вороги напали на Рутумні. Й ось ми тут. Але де ж войовники півночі?

– Слава всемогутньому Халді, вони десь ступилися. Та ви ще можете стати нам у пригоді. Агов, там, відчиніть-но ворота бога Тейшеби[2].

Гуркіт важких балок сповістив оріїв, що хитрість вдалася. Витя­зі напружились, приготувались до кидка.

Повільно, з протяжним скрипом ворота розчинилися.

Спокійно, намагаючись не збитися з кроку, сотня за сотнею орії вливалися у вузький прохід між глухими стінами. Ось розчинилася навстіж внутрішня брама. Усе – шлях всередину міста відкритий.

Пронизливий свист послужив сигналом до атаки. Вихопивши мечі, витязі з гучним кличем “Сла-ва-а!!!” напосіли на супротивників. Приворітня сторожа загинула, навіть не встигнувши скористатися зброєю. Нагорі, на стінах, ще до кінця не збагнули, що діється в напів­темному проході внизу. А орії вже бігли покрученими сходинами на вершини зубчатих приворітніх башт. Частина нападників барикадувалася біля внутрішньої брами. Їм належало витримати найшаленіший натиск і втримати вхід у місто до прибуття основних сил. Вої третього загону поспіхом скидали на купу вогкий хмиз, щедро поливали його кунджутною олією та викрешували вогонь.

Невдовзі клуби темно-сизого диму знялися у височінь. Завидніли на чимало поприщ. Тільки-но помітять сигнал, воє­вода Мандрокл поведе комонні тисячі на вирішальний штурм. Однак, для цього потрібно протриматися хоча б кільканадцять хвилин.