1.3.2

2

Вирушити в похід –

свято для чоловіка (…)

І хай хліб в місті пишний,

не зрівнятись йому з паляницею,

[випеченою на похідному вогнищі],
І солодкому процідженому пиву –

із водою з бурдюка не зрівнянится,
І палацу розкішному

не зрівнятися з похідним шатром!

«Цар усіх населених країв…»:

аккадський епос; ІІ тис. до н. е.

Трьома могутніми потоками скіфські полчища вихлюпнулися з Муганського степу й потекли землями Азії. На вістрях акінаків скіфи несли здирництво, наругу і смерть. Горіли поселен­ня, падали, прошиті стрілами, нечисленні оборонці. Дими піднімалися в небо. А за димами линув у піднебесся стогін та плач. Скіфи не зна­ли ні жалю, ні перепочинку. Вони спустошували все своєю буєстю. І чутка про них летіла попереду них.

“Сунуть незчисленні варвари півночі – дикі ішкузи”, – передавалось із вуст у вуста. Люди втікали у гори. Але їх знаходили і там. Люди ховалися в непрохідних лісових нетрях. Звіриними стежками здобичники пробиралися й туди.

Скіфи, на відміну від інших завойовників, не залишали після себе управителів. Та вони і не завойовували собі нічиєї землі. Скіфи просто вривалися, знищували непокірних, наче дратівливих ґедзів, хапали все, що приглянулося, і йшли собі деінде.

Навала скіфів, поширюючись блискавично, не на жарт налякала урартських намісників. Порівнюючи сили, вони поквапливо слали вісників до царя Руси Другого, самі ж із дорогими подарунками поспішали на уклін до грізного привідці кочівників.

Бартатуа невдовзі збагнув: знищувати дрібних місцевих правителів нерозумно. З їхньою допомогою латвіше збиралася данина, придушувалися виступи непокірних. Плазуючи перед новими завойовниками, родова старшина по­казувала найкоротші дороги до укріплень своїх давніх поневолювачів урартів, допомагала перетинати шляхи відступу гарнізонам та з’єд­нанням урартських намісників і знатних зурартизованих вельмож. Цькуючи їх і спустошуючи довкілля, кінні лучники впивали­ся власною силою, усемогутністю, уседозволеністю. Кров не встигала висихати на їхніх акінаках, пожадливий і хтивий вогонь  не згасав у чорних, безжальних очах. Зрослі у напівголоді діти суворого Степу вперше за своє нужденне кочове життя їли, пили, воювали й насолоджувалися вдосталь, донес­хочу. А що ще потрібно дітям Степу, аби відчути себе на вершині щастя? Більш нічого.

Збираючись вечорами біля багать, скіфи горланили пісень, славили й буквально носили на руках свого царя. Авторитет Бартатуа витісняв з їхньої свідомості всі інші авторите­ти. У великому спільному поході стиралися грані відчуження між воїнами окремих родів і племен. У Передній Азії скіфи непомітно для самих себе ламали прадавні родоплемінні традиції. Під сильною і дедалі централізованою й абсолютизованою владою Бартатуа вони починали викристалізовуватися в єдиний народ. Хоча до повного переродження конярам-скіфам потрібна була ще, принаймні, сотня років владарювання над суспільствами Азії. Поки ж вони лише спустошували і бездумно знищували здобутки то­гочасної цивілізації. Поки що діти Папая були не володарями, а звичайнісінькими розбишаками.

Так тривало кілька тижнів. На випалену пустку перетворювалися дрібніші поселення й захоплені зненацька укріплення. Значні фортеці скіфи обтікали та залишали позаду. О, звісно вони приваблювали просто­рими конюшнями й складами, наповненими ячменем. Але один лишень вигляд масивних стін, що впиралися зубчатими заборолами в небо, викликав у кочівників благоговійний острах і невіру в можливість здобути присту­пом такі скелеподібні тверді.

А потім передові загони сакасаїв вийшли до стін величезного, неабияк укріпленого міста. Довкола нього, скільки сягало око, пролягали доглянуті пасовища для биків і коней, переліски тінистих смоковниць, розлогі ниви. Широкий прямолінійний канал підводив прозору річкову воду до багатолюдного міста й цитаделі царя-намісника. Від каналу розходилися арики, напуваючи водицею баштани, виноградники та сади.

Рутумні[1] – столиця урартського намісника і водночас наслідного царя країни Пулуаді – вразила неприступністю навіть Бартатуа. Скіф довго розглядав крутосхилий пагорб, зусебіч оточений товстезними стінами із цегли-сирцю, скелеподібні чотиригранні башти, між якими тулилися оковані міддю товсті дубові ворота, а також ступінчату гороподібну цитадель, яка гнітючим монолітом вивищувалася на вершині пагорба над міськими стінами. Від одного вигляду цього укріпленого міста в кочівників опускали­ся руки й відбирало мову. Задерши голови, діти Степу шоковано витріщалися на пагорб і не вірили власним очам.

Штурмувати такі міста-фортеці скіфи на той час ще не вміли. Од­нак залишати нерозграбованим це вмістилище скарбів їм теж не хотілося.

– Онасаре, як гадаєш, скільки воїнів загине під час штурму цієї тверді? – приплющивши око, поцікавився Бартатуа. Скільки бо не вди­влявся – не міг відшукати в оборонних спорудах Рутумні бодай найменшу ваду.

Полководець здвигнув плечима.

– Багацько загине... А опріч людських втрат, згаємо бозна-скільки часу. Урарти тим часом зберуться на силі.

– Еге ж... Приступом не здобудеш. На облогу потрібен час. Таке здоровезне місто може триматися місяці, роки. Пробі, не сидіти ж нам під цими стінами на глум усій Азії. А відступитися – ще пекучіший сором…